У свахи у нашої у п’ятницю був ювілей – 50 років. Ми з чоловіком три місяці обережно так випитували, про що вона мріє. Грошей для Раїси нам не було шкода, адже вона мені не тільки сваха, а й подруга і сусідка найкраща. Ми з нею ще зі школи товаришували, а виросли, так дружбу через все життя пронесли. Придбали їй духовку за двадцять тисяч і почали свята чекати. Свято було, але без нас.
Раїса і я як сіли у першому класі за одну парту, то так усе життя поруч і йшли. Навіть, батьки наші казали, що ми мов сестрички, та й ставились до нас, мов до дітей рідних, що моя мама, що Раїсина. Ми з нею кавалерів ніколи не ділили, ніяких у нас непорозумінь не було.
Раїса могла мені все розповісти, як і я їй. Які вже ми одна про одну таємниці дізнавались, але далі вух не виходило. Побалакали, головами похитали і забули. Обоє цінували і берегли нашу дружбу. Ото хто має таку близьку людину поруч, той мене тільки зрозуміє. ніколи ти одиноким, чи засмученим не будеш. п’ять хвилин щирої розмови і одразу легше стає, що б на душі не було.
Справжнім щастям нам стала новина, що діти наші одружитись вирішили. Росли Ростик і Оля разом на очах у нас. Дуже Оля роботяща, відповідальна і мила дівчина. Та я плакала від щастя, коли син просив благословити на шлюб.
От так ми собі по-сусідству і жили усе життя. На каву одна до одної бігали, чи на стопочку чаю. коли заходили. Чоловіки наші також подружились дуже, рибалили разом і ніщо і ніколи не могла віщувати того, що оце стало.
У п’ятницю у раїси був ювілей. Ми із чоловіком приготувались, я плаття нове придбала, чоловіку сорочку і туфлі. Раїса усі свята сімейні у кафе нашому сільському відзначає, то мали відповідно виглядати. Духовку їй придбали за 20 тисяч. Коротше, стали чекати свята.
Але нас так ніхто і не запросив. Ми добре бачили, коли Раїса пішла із чоловіком у кафе, дзвонили нам родичі з самого свята, але нас запрошено не було і ніхто нас не набрав.
Це було дуже несподівано і неприємно, адже ми готувались же. Я і на брови сходила і манікюр новий зробила і вії теж. А сиділа у всій красі у хаті.
Наступного дня ми таки узяли подарунок і пішли Раїсу вітати. Дуже мені подрузі в очі хотілось поглянути. Уявіть, вона іі не соромилась. Привіталась. як завжди, щиро подарунку зраділа, до столу нас запросила.
Уже коли виходили, то я таки не втрималась і запитала, як учорашнє святкування пройшло.
— Усе добре, Зіно. Гарно посиділи. Витратились, але воно того варте. Шкода, що ти вирішила, що збирати гостей, то даремна трата коштів і на всі свята їдеш десь відпочивати. Все ж у тому, аби побачити усіх друзів за одним столом, є і свій плюс.
Я вийшла мов у воду вмочена.
так, ми останні роки із чоловіком не святкуємо ніяких днів народжень. перед відповідною датою купуємо квитки і їдемо на екскурсію, чи просто бронюємо номери у гірських готелях. Повен альбом пам’ятних фото. І біля плити не стоїш і свято є свято. та й дешевше так, якщо чесно. А вже по приїзді якщо хто приходить вітати, о ласкаво просимо. Пиріг і чай у нас є завжди.
Ішла я додому і ніяк уторопати не могла одного: до чого тут ювілей Раїси і те, як ми воліємо у своїй родині святкувати.
Це як виходить, якщо ми не збираємо гостей, то й про нас треба забути, чи як?
Нічого не розумію, ми ж не з порожніми руками приходимо і не з коробкою цукерок, чому ж тоді так сталось?
12,08,2023
Головна картинка ілюстративна.