fbpx

Я заміжня п’ятий рік. Відразу з’їхалися і почали жити на орендованій квартирі. Було очевидно, що рано чи пізно доведеться і про своє житло думати, але на початку стосунків питання гостро не стояло. Ну це я думала, що доведеться. Чоловік просто жив на орендованій квартирі і питання купівлі свого житла не порушува

Я заміжня п’ятий рік. Відразу з’їхалися і почали жити на орендованій квартирі. Було очевидно, що рано чи пізно доведеться і про своє житло думати, але на початку стосунків питання гостро не стояло.

Ну це я думала, що доведеться. Чоловік просто жив на орендованій квартирі і питання купівлі свого житла не порушував.

Перші роки ми багато подорожували. Наші доходи дозволяли не економити на відпочинку, тож тричі на рік ми мали відпуску у якійсь екзотичній країні.

Про дітей мови не було. Я не хотіла їх поки не буде власної квартири, а чоловік про це і не говорив ніколи.

Але всьому свій час. Одного разу я чітко усвідомила, що хочу стати мамо. Дамочки із колясками і мами із немовлятами стали мені цікавими. Я почала обдумувати ім’я для дитини і яку колисочку придбаю, але для цього потрібно було власне житло.

Читайте також: Коли уже сили були під кінець, я зателефонувала доньці у Німеччину. Надія була на те, що вона або до себе мене запросить, або допоможе мені із житлом тут. Все ж я її мама, повинні ж бути в неї почуття. Ольга вислухала мене мовчки, у трубці щось клацнуло і зв’язок обірвався. Потім прийшло повідомлення: “надіюсь, ти зрозуміла, чому саме у тебе така доля. Прощавай, мамо”

Я порушила тему власного дому, чекала на конструктивну відповідь дорослого мужчини, сім’янина. Чоловік спочатку жартував, потім казав, що зараз не найкращий час для таких рішень, все надто нестабільне, потім почав злитися.

Ми тоді були в гостях у свекрів, і на чергове питання, коли ми їх порадуємо онуками, я пожартувала, що не раніше, ніж домовимось із чоловіком з приводу власного дому. Чоловік парирував, що у такому разі онуків батьки не дочекаються, бо витрачати гроші на купівлю житла він не планує.

Коли мої очі максимально округлились він спокійно заявив, що взагалі не бачить сенсу у тому, аби пнутись і збирати гроші на бетонні стіни відмовляючи собі у всьому. На питання, який вихід він бачить із ситуації, чоловік відповів, що рішення на поверхні – моя мама.

Я оніміла, але з виразу обличь свекрухи і свекра зрозуміла, що цю тему вони вже обговорювали і даний варіант запропоновано не просто так. Для них усе було просто і очевидно: трикімнатна квартира моєї мами перетворюється на дві однокімнатні. Все! Питання житла вирішено одним помахом руки.

Відмінний план, якби не один маленький нюанс – з якої радості моя мама має продавати свою квартиру? Вона разом із батьком на неї заробляла, вона вже звикла жити так, як живе, навіщо їй усе міняти? Моєї частки у квартирі немає, вона одразу оформлялася на маму. Тож із цим варіантом все не так шоколадно.

– Ну, ти ж ще не питала, може вона піде нам назустріч. Зрештою, ця квартира все одно стане твоєю, ти єдина спадкоємиця. Просто частину спадщини ти отримаєш трохи раніше.

Я ще раз пояснила чоловікові, що ми дорослі люди, руки-ноги на місці, можемо заробити та самі розібратися зі своїми житловими питаннями, навіщо когось вплутувати у це?

Чоловік зі мною не згоден. Він уперся, що є 2залізний” варіант вирішити все простіше , але саме я не хочу на це йти і гальмую процес.

– Ось мої батьки нам би допомогли, якби могли. Якщо не так, то будемо чекати, поки ти квартиру не успадкуєш, а витрачати життя на те, щоб заплатити за бетон і цеглу я не збираюсь, – резюмував чоловік.

Після його слів я все частіше замислююся про доцільність нашого шлюбу з ним. В нас абсолютно різні погляди на життя.

Скажіть, може це я чогось не розумію. а мій чоловік має рацію?

09,08,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page