Уже вісім років як я після одруження живу із чоловіком біля моєї мами. Ми б могли хату окрему придбати, звісно, але мама дуже просила її саму у нашому домі не покидати. Тож ми й погодились: “Все одно ця хата вам буде”. Так говорила нам мама усі ці роки. Але віднедавна її пісня геть змінилась.
Ми із чоловіком – Артемом, уже вісім років у шлюбі. Ото як залишились після гуляння весілля біля мами моєї, то так і живемо тут понині.
Мама моя жінка одинока. Ще коли ми із сестрою були малі, тато наш пішов до іншої жінки. Так він більше і не з’являвся у нашому житті. Мама ж дуже вродлива у нас і статна жінка, але ніяких залицяльників і бачити коло себе не хотіла:
— Не треба воно мені, – не раз говорила, – Батька вашого кохала. З ним жила, ви його діти. А як зійдусь із ким, то то вже й не родина буде.
Ми із сестрою уже коли подорослішали не раз мамі натякали на те, що вона молода і може ще бути щасливою, але мама аж ніби як злостилась на наші слова. Ну раз, ну два, а потім вже й говорити перестали.
Ми з Артемом увесь наш дім зі згоди мами під себе переробили. У нас діток троє, то добудували другий поверх, зробили ремонт хороший. прибудували вбиральню. Мій чоловік має золоті руки і хист то цієї справи. У нас не дім, а мрія. Наша із ним мрія.
Ми все робили не озираючись, як у себе вдома, адже мама моя не раз казала, що ця хата буде нашою. Сестра моя була заміжня щасливо і про те, щоб повертатись назад в село і мови не було.
Але нещодавно у житті нашої мами з’явився пан Микола. Приїхав до нас бройлерів купувати і побачивши маму нашу просто пропав. Ходив довго попід тин, мама й бачити його не мала бажання, але він своєю наполегливістю, таки зумів переконати її, що все серйозно. Нині вони живуть разом.
Якщо я спочатку дуже за маму раділа, то тепер за голову хапаюсь. Якось раптом ми почали відчувати, що наша сім’я у нашому ж домі ніби як і зайва. Микола ходить по подвір’ю, може щось почати майструвати, навіть із чоловіком моїм не порадившись. Нещодавно засипали вони із мамою високі грядки там, де ми вирівняли місце під басейн. Або узяв і використав дошки, що у нас булим придбані для дитячого удиночку на дереві, для того, аби маминій козі зробити клітку на вулиці нову.
Ніби і дріб’язок, але воно зовсім не так. Почались між нашими сім’ями непорозуміння якісь недомовки. мама може ходити і не говорити зі мною тільки тому, що я попросила Миколу того не вмикати телевізор так гучно, адже діти рівно о дев’ятій спати лягають.
Тепер виходить, що ми із чоловіком ніби як на гостині а не у своїй хаті. Мама з нами не радиться, можуть стати із Миколою щось почати робити, а коли ми запитуємо що то має бути, то ще й роблять здивоване обличчя – мовляв, а вам яке діло.
Не знаю як тепер бути. І ніби як цей дім наш, а виходить, що вже й не наш зовсім.
Як же нам тепер бути? Як нагадати мамі її слова?
Людмила Т.
Головна картинка ілюстративна.
