Коли не стало мого чоловіка я залишилась одна з двома малими дітьми. Ні професії, ні роботи, ні бодай якихось перспектив чи помічників. Саме тоді я і вирішила, що у переломні моменти потрібно приймати складні рішення: продала корову і закупила продукти на продаж.
Добре, що Ілля, чоловік мій покійний, настояв на тому, аби я навчилась кермувати нашим старим москвичем. Люди біля скроні пальцем крутили, коли бачили, як їжджу із двома малюками з самісінького ранку по ринкам у сусідні села.
На початку, звісно, закупила зайвого багато, але з часом зрозуміла, на що є попит, що люди купують, то те вже й брала на продаж. Три роки я покаталась туди-сюди, а потім у нашому селі відкрила невеликий магазинчик.
От так усе життя і верчусь, як білка у колесі. Сама за прилавком стою, як треба, їжджу за товаром. Продавець, вантажник, бухгалтер і економіст в одному флаконі. Але жалітись – гріх.
За ці роки уже мій магазин розрісся, я й кафе відкрила і ще й невеликий магазинчик із інструментами та будівельними матеріалами. Цеглу у мене із піском не придбаєте, а от цвяхи, відра, розетки і викрутки на вітрині є. Попит неабиякий. бо ж до найближчого містечка автобусом півтори години і той три рази на тиждень їздить.
Дівчатка мої виросли, нині обоє студентки. Старша нещодавно заміж вийшла за місцевого хлопця. Толковий парубок, як і його родина. Батьки землю тримають і якщо інші вирощують пшеницю, сою, чи ячмін, вони зайнялись городиною.
У них на полях і помідори і картопля і капуста і перці. Люди спочатку не вірили, що хтось у них буде купувати, пророкували їм невдачу, мовляв, більше наробитесь і грошей вкладете, ніж зиску отримаєте, але вони довели, що то справа прибуткова.
Але ж мова не про те. Оце відколи моя донька заміж за Тараса вийшла, то помітила я, що у зошиті, куди мої дівчата продавці пишуть тих, кому товар дали у борг, сват уже на тисячі три набрався. Причому бере дріб’язок: то водички пляшку, то пачку макарон, то заскочить за оцтом, чи пачкою кави.
Мені стало цікаво, може забув? Люди далеко не бідні, можуть собі дозволити більше ніж я, тож я вирішила якось запитати у свата, коли він мені ту суму поверне.
У неділю якраз заміняла я продавчиню, яка по справам у місто мусила їхати, а тут сват зайшов. Узяв ковбаси. сиру, пряників. Говорить, як ні в чому не бувало, а я усе, що він придбати хотів, тримаю у пакеті у себе в руках:
— Ну давай, – швидить він мене, – Що я там набрав, та й їду на поле, у нас люди працюють.
— З тебе триста п’ятдесят гривень, – кажу йому, – ну і там ще три тисячі на списку, мені товар треба купувати, добре було б якби повернув.
Він красномовно по кишеням руками похлопав і посміхнувся винувато: “Грошей не взяв. Запиши а я потім поверну”.
— Ти мене пробач, – кажу йому, – але так не піде. У мене лиш ти маєш такий борг. Хоч ми і рідня, але тут інша справа. Повернеш, тоді я тебе і запишу, а поки – вибач.
Вилетів він із магазину і так грюкнув тими длверима, що аж товар із полицю посипався.
Уже ввечері донька зателефонувала. Та узагалі хлипає, бо мала неприємну розмову із чоловіком і свекрухою. Почали вони рахувати, хто більше у їхню родину грошей вклав і доводити, що це ще ми їм винні.
— Ми тільки жити почали разом, нащо ти таке робиш? Тобі ті три тисячі шкода, чи для тебе то велика втрата? Та я тобі їх сама на картку зараз переведу. Такого наколотила… як ти так могла зі мно, мамо?
Стою я оце і думаю, а що я такого “наколотила”.
От скажіть, хіба я мусила мовчати? Так, мені ті три тисячі не край потрібні, але чого бабка із пенсії може мені віддати триста гривень на які записувалась, а сват у якого авто дорожче ніж усе, що я маю, не може три тисячі повернути?
Я що, повинна їхню родину безкоштовно годувати тільки тому, що моя донька за їхнього сина пішла?
От ви б на моєму місці змовчали?
15,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
