Вони прийшли до мене на розмову серйозну. Сіли навпроти, почали розпитувати, як наші справи, потім мова за чоловіка мого зайшла і за те, як йому за кордоном працюється. А потім мені сестра і видає: “так і от так ми вирішили. Ти повинна додати от стільки і до такого числа”.
Вісім років тому мій чоловік поїхав із другом на заробітки за кордон. Працює він там на будові який рік. У нас п’ятеро дітей, одні у школі, а троє студенти. Самі розумієте, що отому “треба” ні кінця, ні краю немає.
Я ж теж не сиджу на усьому готовому – працюю. та й господарка у нас чимала. Птиця біга, у сараї кувікають трійко поросять, ну і корівка з бичками двома. Ну а як? Маємо п’ятеро дітей, нікому до рук не заглядаємо. усе самі. Діти допомагають, розуміють, що без труда ніхто нічого не матиме.
А от сестра моя уже який рік ніде не працює. Чоловік у неї начальник великий. а вона вдома, отримує зарплатню дружини. Нігті, брови, зачіска і вії, ото і все чим Неля зайнята.
Я була дуже за неї рада певний час, чесно. Ми із бідної родини, на двох одні капці у дитинстві носили, а тепер і вона і діти ї при достатку. Увесь світ об’їздила, де тільки могла побувала і у морях океанах викупалась. Неля не жила, богувала.
Ну і от. Приходить вона до мене з мамою разом минулої неділі. Ще зазадалегіть мене попередили, що мають розмову серйозну. Я собі посміялась, приготувала сто грамів чаю, але вони і справді прийшли побалакати.
Неля у столиці проживає, а мама моя в селі, не далеко від мене. Останнім часом мама все на спину жаліється, інколи і не встане. Дякувати Нелі, возила її щоразу у Київський інститут, там маму на ноги ставили. Все казали, що сільське життя не для неї. Аби вона у місті жила, аби ходила на спеціальну фізкультуру у басейн, то їй би й легше було.
І от, надумала моя мама із Нелею разом у Києві придбати студію. Мовляв, мамі більшої оселі і не потрібно.
— А що та студія коштує? Копійки якісь. – каже сестра, – Мама дім продасть свій і землю. я дам частину суми, ну а ти там кілька тисяч доларів теж докинеш. Треба нам про маму на старості подбати, сестро.
Я так і сіла. От чесно, чогось такого найменше очікувала. А вони не зважають. Сидять і розповідають, що кілька тисяч, то лиш початок мовляв, ще ж ремонт і оформлення документів. Наостанок, мені сестра каже:
— Я з ріелтором домовилась, завтра поїдемо дивитись житло, на мамину хату покупець теж є. Ти зараз гроші даси, чи пізніше?
Дивлюсь на неї в усі очі і питаю, а за які гроші вона говорить: ті що на навчання старшим, чи ті що чоловік на життя меншим передав. А може ті, за які я на осінь п’ятеро дітей одягти повинна?
— Тобто? Давай не будемо робити із себе бідосю. Он який дім маєш і далеко не із бідного десятку. Чи ти для мами рідної шкодуєш? Чули, мамо? У Ніни ні копійки. – і у сміх.
Мені так прикро стало. Поглянула на маму, бачу, їй самій незручно. Вона мене потім набрала. каже, що якщо все так важко, то не треба їй той переїзд, вона собі буде якось сама вдома займатись і без басейну і фізкультури тієї.
Знаєте, відчуття у мене тепер таке, ніби я щось таке нехороше зробила. Ніби, як розумію, що все вірно, ну не намалюю я отих “всього лиш кілька тисяч”, але на душі кішки скребуть.
Сестра зі мною не розмовляє, мама ходить, мов у воду опущенна, а винна я виходжу.
І що б я мала робити?
От ви, як би на місці моєму б вчинили?
12,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
