Ольга їхала у санаторій не дуже охоче. Залишала вдома маленьку доньку. Ще й матір трохи прихворіла. Та головне навіть не це.
Серед чужих людей чомусь раптом ставала безпомічною, ніби боялася своєї вади. І навіть здорова рука переставала слухатися, а серце завмирало, як у той далекий нещасний день п’ять років тому, пише газета “Наш день“.
Але мама, батько таки наполягали. «Їдь та й їдь, – в один голос, – підлікуєшся трохи, відпочинеш. А ми вже без тебе якось упораємося. Добре, що путівку виділили, така розкіш нині не кожному дістається». І лікар радив не відкладати.
Вона й сама знала, що треба їхати, щось робити. Бо ночами німіла уже й здорова рука, а обрубок тієї, другої, колючками впивався десь у спину, у серце, у кожну клітинку тіла. Повертав її до далекої страшної дійсності. А в коротких тривожних снах знову й знову переживала ті події, які змінили її життя назавжди.
І ось вона у поїзді. Їде у незнайоме місто. Там, десь за ним, у лісах, санаторій, де вона має підправити своє здоров’я. Колеса намотували кілометри, а вона слухала свої думки.
Вперто поверталася у той день – літній, теплий, який обіцяв зробити її щасливою. Бо справді, хіба не їй одній поталанило з усієї бригади дівчат?
Доля подарувала зустріч з красивим, добрим, розумним хлопцем. Працював лікарем. І познайомилися вони випадково. Оля тоді
захворіла, кашляла, підвищилася температура. Черговий лікар у поліклініці був зовсім молодий, а обслуговував її, мов справжній
професор. Вона аж засміялась зі свого порівняння.
– Ти чого? – лікар став ще серйознішим. – І взагалі, ти працюєш, вчишся?
– Працюю, на будові. Я – маляр-штукатур. Там, у картці, написано.
Тепер уже посміхнувся він.
– Така мала – і вже штукатур…
Вона розсердилася. І зовсім не мала, а, як казала мама, просто тендітна, худенька. А так їй уже вісімнадцять років.
Він приписав їй ліки, порадив, які процедури робити вдома. І через кілька днів знову прийти на прийом, у поліклініку.
Ольга витягла з шафи своє найкраще плаття. Сердилася, що, як на зло, температури більше не було. І, напевне, ніколи уже не побачить цього самовпевненого лікаря.
Він продовжив їй лікарняний листок ще на три дні. Чи тому, що навмисно так голосно кашляла, чи просто здогадався.
А потім був найщасливіший вечір у її житті.
– Тебе до телефону, – крикнула котрась з дівчат.
Бігла на перший поверх гуртожитку, перестрибуючи сходинки. Ольга не помилилася, це був він, Ігор, лікар з її поліклініки.
Домовилися про зустріч. Скільки їх було, цих щасливих, незабутніх зустрічей, у їхньому житті? Вона пам’ятає усі. Три роки безмежного щастя, поруч з коханим.
Вони мріяли про весілля. Ігор хотів, щоб вона неодмінно залишила будову. Цілував її маленькі долоні.
– Ця робота – не для тебе, – казав. – Ти така ніжна. Вона згоджувалася з коханим. Ось хай ще трошки, до осені, до їхнього весілля. А тоді обов’язково Ольга розрахується з роботи і все життя присвятить тільки йому.
Котрогось дня зрозуміла, що чекає дитину.
Радісно засміялася: доведеться їм пришвидшити весілля. Жаль, що Ігоря нема у місті, поїхав додому, до батьків.
Весело щось наспівувала, орудуючи кельмою. Ще почула своє ім’я, крики: «Бережись!» Ще побачила надломлену панель, яка
насувалася на неї. Більше не пам’ятає нічого.
Уже пізніше лікарі втішали: вона, мовляв, народилася у сорочці. Залишилася живою, неушкодженою. От тільки руку не вдалося врятувати. І на ногу буде трохи кульгати.
Ольга не раділа. Хай би ліпше усе було скінчилося в оту єдину мить. Ігор…
Що ж тепер з ними буде?
– Може, подзвонити йому, сказати? – несміливо питала мама.
– Ні, – заперечувала Ольга. Кусала від безвиході подушку. Хіба вона така йому потрібна? Просила маму, аби забрала її з лікарні додому, у село.
Уже звідти написала Ігореві листа. «Так і так, мовляв, вибач, але нічого у нас не вийде. Приїхала у село, зустріла своє перше кохання. Зрозуміла, що не люблю тебе, що це було просто захоплення…»
– Чи ти добре чиниш, доню? – тривожилася мама.
Тільки витерла сльози. Ні, вороття назад уже нема. А через кілька місяців у неї народилася донька. Іруся… Мов дві краплі води схожа на Ігоря.
Лікарі знову дивувалися, як могла вона, маленька крихітка, вижити у той страшний день.
При згадці про доньку потепліло на душі. Нічого, три тижні у санаторії збіжать швидко, і більше вона ніколи так на довго не залишатиме Ірусю.
Санаторій зустрів її привітною тишею. Медсестра поклала перед нею розклад процедур: – А завтра зранку – до лікаря. Краще б вона до нього не йшла.
Через стіл, а потім так близько-близько на Ольгу дивилися рідні, знайомі очі. Він підійшов до неї, він стояв поруч, він торкався її руки. Ще мить і вона впаде. Зімліє від його рук, від його дихання, від його погляду. Хотіла одного: стати невидимою, зникнути з цього кабінету назавжди. Недарма так не хотіла їхати у цей санаторій. А потім були довгі години розмови. Вона вже знала, що після того листа, гіркого, нечесного, Ігор розрахувався з роботи, виїхав в іншу область. Влаштувався у санаторій – тут працював давній товариш його батька.
– Як ти могла обманути мене? Чому? – запитував.
– Я боялася. Хіба така я тобі потрібна? – і сміялася, і плакала, голублячи очима дороге обличчя.
– Дурненька! Якби ти знала, як я любив тебе. І люблю, люблю і досі. Ти не знаєш, як мені без тебе жити. Чому ти не приїхала раніше?
Горнулася до нього. Нічого, зате тепер вона тут, з ним. І він знає усю правду про неї. Чомусь тільки не наважилася розповісти Ігорю про Іринку. Ще встигне, розкаже. А він уже хай вирішує, як далі бути. Казав, що поїде з нею.
У вікно дихав свіжістю ранок. Ольга причепурилася. Зараз прийде на роботу Ігор, загляне до неї.
Тривожно збігали хвилини. Ігоря не було. Ось-ось і буде – втішала себе думкою. Врешті не втрималася, підійшла до чергової медсестри.
– А де наш лікар? – запитала.
– Він телефонував, що сьогодні не прийде. Щось там з дитиною сталося, захворіла.
Ольга не зрозуміла. З якою дитиною?
– З його, з донькою нашого лікаря. Вона зовсім іще маленька, немовля. Лікар тільки недавно одружився.
Медсестра замовкла. Що їй до цієї пацієнтки? Утім, Ольга більше ні про що і не розпитувала. Склала речі. Віднесла медсестрі ключ від кімнати.
– Ось, візьміть, я їду додому.
– Але ж ваша путівка ще не закінчилася. Іще два тижні. Врешті, що скаже лікар?
– Він знає, він усе знає…
Шумів старий ліс, у якому заховався санаторій. Немилосердно крутило руку.
– Мабуть, буде гроза, – подумала Ольга. – Тільки б автобус не запізнився. А то не встигну на поїзд.
Зіна КУШНІРУК.
