– Який Микола, – не зрозуміла я.
– Потапенко…
Звичайно, що я знала Миколу Потапенка, який місяць тому мене кинув, бо бачте, я вже сорокарічна жінка і він не планує для мене діставати зірку з неба:
– Я для молодих дівчат діставати зірку з неба не планую, не те, що для тебе! Зависокої ти про себе думки!
Він гримнув дверима і пішов геть, а всі наші кохання-зітхання? Для нього це було ніщо? Я ж закохалася!
І ось на порозі жінка, яка йому годиться в матері.
– Він був, – я навіть не знала як пояснити жінці, що ж між нами сталося…
– Вже пішов на роботу? Господи! Я спізнилася? Спеціально їхала з самого ранку, щоб сюрприз зробити ще й кошеня на вулиці знайшла, буде в новій хаті господарем, – торохкотіла жінка і вже вона сидить на кухні та дивиться на мене, мовляв, в горлі пересохло, пити дай!
– Але ж я йду на роботу, – почала я.
– Ой, а ти його дружина, так? Оля, так? Яка я рада, а то все каже, що сам і сам… А в мене телефон ще й розрядився! Нічого, зараз заряджу і йому зателефоную, – жінка вже хазяйнувала на моїй кухні, виставляючи з сумки всякі наїдки.
Я стояла і кліпала очима, бо судячи з усього, Миколина мати затримається в мене довше, ніж сам живчик.
Я глянула на годинник і зрозуміла, що безбожно запізнююся і постала перед вибором: або я залишаю цю жінку в своїй майже обжитій квартирі або мене звільняють з роботи. Красти у мене нема чого, тому я ризикнула і побігла на роботу.
Гризла мене думка, що там з моєю квартирою, в яку я недавно переїхала і яка ще пахла клеями і силіконами… У мене ще й меблів всіх немає, але одяг ж в шафі …
Бігла я додому і всю дорогу ще й про кота думала – де він мені сюрприз зробить…
В хаті мене зустрів запах чогось смачного, під ноги кинувся котик і дві постаті пішли мені назустріч. Я впріла…
– Ой, Олечко, уявляєш, я переплутала номери будинків, мій Микола живе в сусідньому корпусі! Я йому зателефонувала, що у нього і ти на роботу пішла і він все зрозумів… А ти ж мені ключі не залишила і як я хату отак залишу? Довелося тебе чекати… Я тобі смачненького зготувала. Ти ж вибачиш старшу жінку?
На мене дивилася жінка, кіт і Микола… До речі, доволі симпатичний. І я так зраділа, що це не мати мого колишнього Миколи, що вирішила відсвяткувати.
– Ну, раз так смачно пахне, то давайте й поїмо.
Ми їли, сміялися з забудькуватості Марини Сергіївни та милувалися, як котик бігає дугою по квартирі… Так мені стало тепло, затишно…
Гості вже пішли разом з котом, а я все дивилася на свою порожню нову квартиру, в якій мало бути моє нове щасливе життя…
– Олю, – вивів мене знову голос Миколи в дверях, – ви чого хату не закриваєте? Я ж чого вернувся… Ось мій номер телефону, в разі чогось – телефонуйте, я будівельник, то допоможу… Не кожен впустив би чужу людину в квартиру… дякую… навіть, не уявляю, де б мама бродила з розрядженим телефоном…
Я довго думала… Наважувалася… Переконувала себе… А потім взяла і пробила сифон…
– Алло, Микола? Ви не повірите, але в мене щось з мийкою… Я поняття не маю, але тече знизу. Прийдете подивитися?
Через рік ми одружилися. Марина Сергіївна всім розказувала, як вона синові невістку знайшла.
– Я вже надію втратила, а потім іду, а котик просто до того під’їзду біжить та нявкає… От я його підняла і дивлюся – мій під’їзд і ще мені чоловік якийсь виходив і двері притримав…
Ну, не знаю, але я теж думаю, що приклалася до свого щастя.
Фото Ярослава Романюка.
