– Останнє прощання, – сказав священник, а я все не могла затримати її руку в своїй, бо ж черга з родичів сунула на мене.
Вдома чоловік сказав:
– Я йду, Алло, я зібрав всі речі.
– Куди? Знову відрядження?
– Ні, я йду від тебе до жінки, яку люблю багато років…
Я закрила за ним двері і все ще не розуміла, що сталося?
Як це він когось кохає багато років, а я з синами що тоді?
І як це все починалося, то він запевняв, що я – найкраще, що у нього було, а я дуже боялася, щоб не стати черговою, яку скоро забудуть, переступлять і підуть далі.
«Я не хочу для тебе стати
Випадковістю, випадковістю»
В голові крутився цей давно забутий вірш, вже й автора не пригадаю, але точно не хотіла стати в житті Арсена випадковістю.
Хотіли кохання навіки вічні…
І знаєте, так і було перші роки, я не розуміла, як можна таке щастя знищити, а потім дійшло – його можна просто приймати як належне і настільки знецінити, що воно вже перестає бути чимось важливим.
За ці вісімнадцять років я не завжди була свята та праведна, зривалася, гладшала, ревнувала, обмежувала себе, віддавала більше, ніж отримувала… Все для них, моєї любої родини.
Старалася, щоб у нас все було, що необхідно для комфортного життя, складала до купки і у нас вийшло – власна велика квартира, машина, в чоловіка висока посада і дохід, я цінуюся як спеціаліст.
Все ж чудово – просто радіти кожному дню, але ж ні…
І не біда, що він мене кинув, зовсім не біда, біда в тому, що кинув мене тоді, коли я потребувала підтримки і розуміння, якоїсь передишки, турботи і звичайних обіймів і «Як ти?».
Я б могла побігти перефарбовуватися та сідати на дієту, вірити, що ще зустріну в п’ятдесят своє щастя, але навіщо?
Я не бачила сенсу в цьому всьому.
Тяжко було розповідати дітям, тяжко пояснювати, що не я в цьому винна, тяжко спілкуватися з іншими, які все чекають подробиць. У мене їх просто нема тих подробиць – пішов і щасливий з молодшою…
Ночі займала тим, що ходила в нічні зміни на кондитеру чи ліпку, як виходило, більше роботи і менше думок, щоб падати від утоми і так засинати, а потім знову на роботу.
Чоловік приходив до дітей на день народження, інколи просто так, побачити їх. Я не заперечувала, але в такі дні йшла кудись гуляти, до подруг, просто сідала в тролейбус і їхала по місту…
Арсен поривався щось пояснити, завести зі мною дружні стосунки. Але я не розуміла для чого? Мені він був не потрібен в ніякому статусі – ні друга, ні знайомого.
Минуло роки два, як я зустріла його біля під’їзду з сумкою.
– Діти на навчанні, – сказала я сухо і пішла далі.
– Алло, пробач… Я хочу назад… додому…
Я глянула на нього здивовано.
А він говорив, що життя з молодою тільки на кілька днів радісне і прекрасне, а далі така ж рутина, як і зі мною – треба грошей на все, а на неї ще більше, бо вона молода і може знайти іншого, а йому треба старатися, щоб цього не сталося. У нього тепер болить шлунок і крутить коліна, але вона не цікавиться його справами, бо він має працювати, щоб віддати борги.
– Ти живеш в моїй квартирі, так, що сам винен, що не поділив майно, – дорікала вона йому, – Тому працюй і виправдовуй свою назву – чоловік!
Він згадував мене, яка тихо читала під лампою роман, з якого він завжди кпив, запах запіканки і свіжої кави… Він дуже захотів додому…
– Ти вже не мій дім, – сказала я йому і закрила двері.
Фото Ярослава Романюка.
