В Італію до мами на гостину я їхала сповненою райдужних планів і у передчутті гарно проведеного часу. Однак, поверталась додому раніше наміченого часу і у дуже пригніченому стані. Ні, мама мене зустріла гарно і ми таки встигли погуляти і побути разом. Вразило глибоко мене інше. Батькові тепер в очі дивитись не можу і не знаю, як тепер бути.
Мама моя як і всі жінки із нашого села, на заробітках уже не перший рік. Мені і десяти не було, як мама залишивши мене на батька, рушила за кордон.
Тоді я не розуміла, що то на довго. Мені мама співала пісні про передачі, про нові речі і про власну велику кімнату у якій буде і телевізор і все, про що я мріяти не смію.
Батько мій не дуже хотів відпускати маму, адже і сам гарно заробляв.
— А Софійка росте і потреби разом із нею. Ти заробиш на квартиру їй? А на навчання, на репетиторів, на весілля таке, аби не соромно було людям в очі дивитись? От! Мушу я їхати.
Мама таки й справді і посилки, і гроші передавала щомісяця. Бабусі мене опікали, тато був завжди поруч, тож я якось от так і навчилась жити. З мамою ми часто спілкувались телефоном, я могла в неї запитати поради і розповісти те, що нікому крім неї дівчинка і не розповість.
Десятий рік мама за кордоном. За цей час ми з татом оновили наш дім і подвір’я до невпізнання. Мама таки змогла заробити мені на однокімнатну квартиру в столиці і ми її поки здаємо, бо ж навчатись я пішла у рідному місті.
А це, запросила мене мама на канікули в Італію. Ми з татом завжди їздили на тиждень другий, але вже другий рік лиш я їду зі зрозумілих причин.
Поїздка обіцяла багато вражень і я їхала у піднесеному настрої. Однак поверталась раніше і пригніченою, адже не мала сил дивитись на те, свідком чого стала в Італії.
— Ти доросла вже, – сказала мама щойно я вийшла з автобуса. – Тому я знаю, що ти мене зрозумієш і будеш поводитись відповідно. Дмитро мій друг, ми живемо разом. – ошелешила вона мене.
Таки так, вони винайняли разом квартиру і вже досить довго живуть разом. Дмитро також має родину в Україні, як і мама моя, але на їхні стосунки це не впливає.
Відколи повернулась я додому дивитись тату в очі сил не маю. Мені соромно і дуже його жаль.
Мама ж поводиться, як і раніше. З татом спілкуються тричі на день, будують плани, мама розповідає, як їй важко без нього і як вона сумує.
Не знаю, як мені бути і чи варто розповідати тату про все, що бачила?
