– Які вони чужі? Я ж їх змалку знаю, вони мені як рідні!
– Ой, дивися, бо як виростуть, то й зрозумієш, що не буде біля кого голови прихилити!
– Мамо, їх троє, вже точно біля когось прихилю!
Молода була і така щаслива, що нарешті я буду поруч з коханим чоловіком, а діти? Я їх і так люблю, то чого мені має бути з ними погано, вони ж мене змалку знають, бо вони діти моєї найкращої подруги.
Ми з Світланою дружили і між нами ніхто не ставав, навіть, коли я полюбила Дмитра, то слова не сказала про свої почуття подрузі. Вони одружилися і зажили щасливо, а я збоку тільки спостерігала. Сама теж вийшла заміж, але не довго шлюб тривав і я просто жила.
Світлана привела на світ двоє дівчаток і все бідкалася, що Дмитро хотів хлопчика.
– Ой, що ти видумуєш, – казала я їй, – то вже пройшла та мода на хлопці-спадкоємці, тим більше, що він синові залишить у спадок? Свою фуру?
– Ой, нічого ти не розумієш, – відказала Світлана.
А через якийсь час зателефонувала, що приїде, бо треба лягти на збереження.
– Кажуть, що буде хлопчик, – тішилася вона.
– Тобі ж уже тридцять дев’ять, – хитала я головою, – ти ж розумієш, що легко не буде?
– Діти – то щастя, ти не розумієш.
Я й справді не розуміла, бо дітей у мене не було. Коли прийшла пора для Світлани, то врятували лише малюка, то був і справді хлопчик…
Я приїхала вітати подругу, а тут Дмитро розгублено стояв біля пологового з дитям.
– Потримай, я маю все вияснити, – тицьнув він мені маля і побіг весь блідий назад…
Не буду ж я з дитиною на вулиці, взяла до себе додому, нагодувала, переодягла і стала чекати на Дмитра. І отак прочекала його з дітьми довгі роки. Ніхто на троє дітей не біг допомагати, ні його родина, ні Світланина, вони аж зітхнули з полегкістю, що я їм трапилася.
Діти кликали мене «мамо», а я любила їх всім серцем і зараз люблю, просто вони виросли і вони забули, як бігли до мене аби я їм пальчик поцілувала і хліб варенням помастила.
Ми прожили з Дмитром тридцять років разом, він був добрим чоловіком для мене. Збудував велику хату, ми жили там наче у раю. І ось недавно його не стало, а діти зібралися всі разом з родинами на поминки.
Вони думали, що я заморилася і прилягла, але сон не брався і я вийшла з кімнати. В вітальні світилося і троє моїх дітей радилися… радилися, як вони мають продати хату, а мене віддати в будинок для літніх людей.
– Мені гроші потрібні, – казали в один голос троє любих голосів.
– Тільки як ми це маємо зробити?, – питали хором троє голосів.
– Може, вона швидко за батьком піде, – надіялися троє любих голосів.
Пам’ятаю, що в очах потемніло, а потім опинилася в лікарні. З неї сама попросилася в будинок для літніх, телефонувала дітям, але вони були дуже зайняті, тому прийшлося написати їм листа. Зібрала такі-сякі речі, взяла гроші і лист залишила на столі. Як прийдуть до хати, то побачать. Ключі залишила сусідці, ми з нею добре жили, вона за домом пригляне і все буде добре.
А в листі не писала багато, бо ж хто буде читати, як би я описувала кожен день, що з ними прожила, скільки радості вони мені дали, скільки щастя. Хіба хата вартує того, хай забирають, як їм треба, а мені вже одна дорога.
«Все життя я хотіла лише одного – аби ви були щасливі і як треба вам для того хати – забирайте».
Отак собі тут з жінками, теж люди, теж віддали дітям рідним серце і от як вийшло, то я ще не маю чого й жалітися. А хтось з них прийде, рано чи пізно, бо ж треба буде якісь папери підписати, то хоч так побачимося.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
