Дядечку, а ви мій тато? — пролунав дзвінкий дитячий голосок.
Олег здригнувся і отямився від своїх невеселих думок, перед ним стояла дівчинка років п’яти і уважно дивилася на нього своїми карими круглими очима. Вона насупила брівки і, жадібно вдивляючись у його обличчя, терпляче чекаючи відповіді.
Олег зніяковів, і поки він думав, що їй відповісти, дівчинку швидко підхопила на руки молода жінка і, зітхнувши, присіла поряд на лавці.
— Сонечко, ну скільки тобі можна пояснювати, — прошепотіла вона докірливо, нахилившись до вуха дівчинки, — що тато поїхав далеко, і він не може сидіти зараз на кожній лавці й чекати на тебе. Не ввічливо чіплятися до кожного схожого на нього дядечка.
Очі Сонечки одразу ж налилися сльозами, і вона притулила до матері своє обличчя.
— Вибачте, будь ласка, мою доньку, — знову зітхнула жінка, — у неї зараз такий вік, у кожному чоловікові бачить свого батька. І тоді моя мама вирішила, що онука повинна знати в обличчя свого справжнього батька, показала їй фотографію та сказала, що тато поїхав кудись далеко, має важливі справи. А він на війні, ну ви розумієте, вже три роки як, — жінка виразно подивилася Олегові у вічі, щоб не вимовляти вголос при дитині ці слова.
— Р-розумію, — насилу вимовив він, його охопила неймовірна тривога. Він глянув на жінку і притиснуту до неї дівчинку, і хвиля якоїсь невичерпаної ніжності залила його серце.
— А можна я її трохи потримаю, раптом нам обом стане легше? Можна побути другом її батька?
Жінка застигла і підняла на нього здивовані очі, а він рішуче простягнув руки до дівчинки.
— Привіт, маленька, — сказав він лагідним голосом, коли обережно взяв дитину на руки і пересадив до себе на коліна. Вона довірливо подивилася йому в очі, і її обличчя раптом засяяло:
— Ти татків друг? Значить, і мій теж? — вона рвучко обійняла його, притулившись головою до його плеча.
Олег розгублено перевів погляд на її матір, а та докірливо глянула на нього.
— Ну, навіщо ж ви? — читалося у її погляді.
— Звичайно, і твій теж, — сказав він і погладив дівчинку по голові, а потім ніжно притиснув до себе.
— І ти будеш до нас приходити? — Задерши голову, вона захоплено дивилася йому в очі.
Він посміхнувся, і на душі раптом стало надзвичайно легко й добре, ніби він щойно зустрів рідну душу, яка полюбила його беззастережно, з усіма його недоліками — всією своєю маленькою, але такою чистою душею.
— А знаєш, що Сонечко? — Раптом весело промовив він, — а давай зустрічатися тут щовечора після моєї роботи, ось на цій лавці? Добре?
— Так!!! — радісно вигукнула Сонечка і благаюче схопила маму за рукав, — матусю, можна?
— Що ж ви робите? — Докірливо промовила молода мама, і її зелені очі спалахнули, — це ж вам не іграшка! Що я їй потім скажу, коли вам набриднуть ці ігри?
— Мені не набриднуть, слово честі, — твердо промовив Олег і серйозно подивився в очі жінці, — головне, щоб вам не набридло. Адже в мене теж є донька, трохи молодша за вашу, — його голос мимоволі здригнувся, — її прихопила з собою мама, у нове життя, до нового тата.
Він перевів свій погляд на дівчинку, та дивилася на нього, не відриваючись, немов вбирала в себе кожне його слово.
— Ми схожі з вашою донькою, — посміхнувся він, — одне і теж ж переживання притягнуло нас. Напевно, ми потрібні одне одному. Бачите, мене навіть потягло на відвертість.
Він знову глянув жінці у вічі і простяг їй з посмішкою руку:
— Олег!
— Ольга, — усміхнулася жінка і потисла йому руку.
— Он як! То ми майже тезки, — теж посміхнувся він, хотів додати за звичкою улюблене слівце: «доля», але потім передумав: доля, як виявилося, не пробачає легковажно кинутих на вітер слів.
Відтоді й повелося: тільки-но закінчувався робочий день, як Олег з усіх ніг мчав до заповітної лавки, щоб притиснути до себе свою названу доньку.
Приблизно за тиждень хороша погода змінилася на дощову. З самого ранку з неба накрапувало, і як не благав Олег Бога покращити до вечора погоду, вона ставала дедалі гіршою. Але він все одно попрямував до лавки, розмірковуючи, куди б запросити дівчат – у кафе чи в кіно. Зарплату дуже затримували, а позичати гроші він хотів, бо розумів, що зараз всім нелегко. І йому було ніяково зізнатися Ользі та Сонечці у своїх труднощах.
Він не мав свого житла, і в ту холостяцьку обшарпану кімнату в гуртожитку, яку виділило підприємство, було соромно запрошувати дівчаток. Він наполегливо обмірковував своє скрутне становище, коли підійшовши до лавки, ще здалеку побачив закутану в дощовик жіночу постать, яка поспішала до нього. Вона підійшла ближче, і він впізнав у ній Ольгу.
— Ходімо до нас, — захекавшись, промовила вона, — Сонечка чекає на вас — не дочекається! Не сидіти ж нам на лавці під дощем.
Фото ілюстративне.
