Що ви про якісь почуття і сльози, адже життя не кіно. Але ця історія її діда й баби таки дає надію на вічне і чисте.
Отож дід знайшов бабусю аж в далеких казахських степах, на цілині. Біднота тоді була неймовірна і робота оплачувалася копійками, слізьми і потом. А от там далеко, на цілинах, будівництвах, БАМах, отам були гроші. І молоді люди, які мали робітничі професії поїхали за довгим рублем. Серед них була бабуся Софія.
Дідусь Іван давно кохав красуню Софію, але окрім веселого характеру і напористості не мав нічого. Невисокий забіяка, Софія називала його когутом, але про себе. Уваги вона на нього не звертала, бо мала кавалерів набагато перспективніших, як би сказали сьогодні. І ось ні сіло, ні впало, зібралася Софія в степи і вдома нікому нічого не сказала, лиш потім прислала листа і фотографії, де вона з дівчатами перед новими будинками в сірих куфайках, але усміхнені і щасливі. Рідні лиш поохкали і побідкалися, але як прийшли від неї перші гроші, то одразу повеселіли. Іван як довідався, що Софії немає, то не довго думав, а поїхав за нею.
Там вони й одружилися, а як приїхали додому, то з капіталом і на власний дім, і на господарку. Далі з’явилися діти, онуки і життя. Але Іван до віку обожнював свою Софію і пишався, що вона його дружина. Отак і з’явилася родинна легенда, що пішов Іван в похід і привіз Софію-прекрасну і стали вони жити-поживати та добра наживати.
Софія пережила Івана і коли за родинним столом згадували діда і його кохання, вона лиш сумно усміхалася. Вона любила його і своє життя з ним, але тікала в степи не по гроші, а від кохання… Смішно було потім згадати, що те кохання їй так змерзилося, що й згадувати не хотілося, а Іван став її порятунком, її соломинкою, але насправді, став тою основою, навколо якої розрослася їхня родина, про яку він все життя піклувався і оберігав.
Фото ілюстративне.
