fbpx

В свої сорок я пройшла всі стадії стосунків, але так до весілля діло й не дійшло. Але дійшло до того, що мої батьки кажуть всім, хто питає, що я розлучена і дітей не хочу

– Я не так хочу онуків, як знати, що ти на старості матимеш до кого заговорити, – плаче мама.

– Заведу котів, – кажу я, але мама тоді плаче голосніше.

І от я задумалася, що й справді не маю нікого, кого б я любила безумовно, крім мами і тата. Кота чи собаку я заводити не хочу, бо не люблю подерті меблі та шерсть на кожному кроці.

І ось думка про дитину не покидає мене, але не покидає й питання – а від кого?

Не буду ж я до першого-ліпшого на вулиці приставати та казати про дитину.

Оглянулася я на роботі – а там теж, як не одружений, то лінивий, то випиває, то гроші пошанувати не може. Нащо мені син чи донька з такими нахилами.

– Ти чоловіка шукаєш?, – кажуть на це подруги, – Ти дивися які гени. А не те, який чоловік на роботі.

– Але я на роботі людей бачу з такого боку і це не сприяє ніяким стосункам, а тільки виписати штраф і звільнити.

Подруги сміються, а я їм не можу пояснити, що людина, яка на роботі, то така і в житті, навіть, на роботі має краще старатися.

А тут, як не стогне, що роботи забагато зранку і до ночі, і на ті стогони всю енергію тратить, замість того аби зробити і ще мати премію за додаткову роботу. Та я до такого чоловіка навіть підходити не хочу, навіть, який би він красень не був.

– А ти до новенького придивися, – каже мені подруга Люба.

– Та він ще молодий, – кажу їй на те.

– Зате енергії купа і відповідальності нуль!, – підморгує Світлана.

– Та й звільниться він через місяць – от побачиш, – додає Ліда, – Такі тут довго не затримуються.

Я подумала-подумала і вирішила розпитати самого новенького, що він та до чого.

– Я тут ненадовго, – каже він, наминаючи мій плов, яким я його вирішила пригостити, – тут платять мало. Я краще за кордон поїду і там за місяць буду мати стільки, скільки тут за пів року.

Ага, думаю, значить не лінивий. Вже плюс і скоро поїде то й нічого не знатиме – ще більший плюс. Ріст у нього гарний і очі… просто ідеальна кандидатура.

От я його так між іншим підгодовувала, щоб він до мене звик. А потім попросила пересунути меблі в квартирі.

Я думала піти до подруг, але потім подумала, що й так його не побачу і погодилася на такий план.

Звичайно, що я Антона гарно почастувала за те, що посунув мені шафу і так сталося, як і говорила Світлана – купа енергії і нуль відповідальності.

Про якесь кохання й мови не було – приходив і йшов, а потім вже писав повідомлення, коли був за кордоном, але все рідше і рідше, а потім й взагалі перестав.

Я була трохи пригнічена, адже вірила в чудо, що мене покохають такою, яка я є і скажуть – давай зі мною полетимо вище неба…

Та де…

Зате я зрозуміла, що при надії і скоро й мені стало не до Антона…

Я вся пурхала від щастя, що у мене буде донечка, мама з татом вже розпланували в який садок вестимуть та в яку школу:

– Ти бачиш, які всюди черги? Треба ще до народження, навіть, до планування дитини, записувати в чергу на садок!

Я тільки кивала головою, адже я була така щаслива.

Далі пішла в декретну відпустку і мала найприємніші в світі клопоти – доглядала за Алісою і хотіла аби життя у неї було просто казкове.

Хоч і важко бути мамою у віці, але я дуже стараюся.

Антон вже два роки не дається чути, але я вже й не вірю в чудо…

Головне, що тепер мої батьки всім хваляться онучкою, а я маю радість, яку так довго чекала.

You cannot copy content of this page