– Я не так хочу онуків, як знати, що ти на старості матимеш до кого заговорити, – плаче мама.
– Заведу котів, – кажу я, але мама тоді плаче голосніше.
І от я задумалася, що й справді не маю нікого, кого б я любила безумовно, крім мами і тата. Кота чи собаку я заводити не хочу, бо не люблю подерті меблі та шерсть на кожному кроці.
І ось думка про дитину не покидає мене, але не покидає й питання – а від кого?
Не буду ж я до першого-ліпшого на вулиці приставати та казати про дитину.
Оглянулася я на роботі – а там теж, як не одружений, то лінивий, то випиває, то гроші пошанувати не може. Нащо мені син чи донька з такими нахилами.
– Ти чоловіка шукаєш?, – кажуть на це подруги, – Ти дивися які гени. А не те, який чоловік на роботі.
– Але я на роботі людей бачу з такого боку і це не сприяє ніяким стосункам, а тільки виписати штраф і звільнити.
Подруги сміються, а я їм не можу пояснити, що людина, яка на роботі, то така і в житті, навіть, на роботі має краще старатися.
А тут, як не стогне, що роботи забагато зранку і до ночі, і на ті стогони всю енергію тратить, замість того аби зробити і ще мати премію за додаткову роботу. Та я до такого чоловіка навіть підходити не хочу, навіть, який би він красень не був.
– А ти до новенького придивися, – каже мені подруга Люба.
– Та він ще молодий, – кажу їй на те.
– Зате енергії купа і відповідальності нуль!, – підморгує Світлана.
– Та й звільниться він через місяць – от побачиш, – додає Ліда, – Такі тут довго не затримуються.
Я подумала-подумала і вирішила розпитати самого новенького, що він та до чого.
– Я тут ненадовго, – каже він, наминаючи мій плов, яким я його вирішила пригостити, – тут платять мало. Я краще за кордон поїду і там за місяць буду мати стільки, скільки тут за пів року.
Ага, думаю, значить не лінивий. Вже плюс і скоро поїде то й нічого не знатиме – ще більший плюс. Ріст у нього гарний і очі… просто ідеальна кандидатура.
От я його так між іншим підгодовувала, щоб він до мене звик. А потім попросила пересунути меблі в квартирі.
Я думала піти до подруг, але потім подумала, що й так його не побачу і погодилася на такий план.
Звичайно, що я Антона гарно почастувала за те, що посунув мені шафу і так сталося, як і говорила Світлана – купа енергії і нуль відповідальності.
Про якесь кохання й мови не було – приходив і йшов, а потім вже писав повідомлення, коли був за кордоном, але все рідше і рідше, а потім й взагалі перестав.
Я була трохи пригнічена, адже вірила в чудо, що мене покохають такою, яка я є і скажуть – давай зі мною полетимо вище неба…
Та де…
Зате я зрозуміла, що при надії і скоро й мені стало не до Антона…
Я вся пурхала від щастя, що у мене буде донечка, мама з татом вже розпланували в який садок вестимуть та в яку школу:
– Ти бачиш, які всюди черги? Треба ще до народження, навіть, до планування дитини, записувати в чергу на садок!
Я тільки кивала головою, адже я була така щаслива.
Далі пішла в декретну відпустку і мала найприємніші в світі клопоти – доглядала за Алісою і хотіла аби життя у неї було просто казкове.
Хоч і важко бути мамою у віці, але я дуже стараюся.
Антон вже два роки не дається чути, але я вже й не вірю в чудо…
Головне, що тепер мої батьки всім хваляться онучкою, а я маю радість, яку так довго чекала.