То, чому Бог її забрав? Чому?
Здавалася б, звичайна родина, вона – красуня і він теж, одружені і щасливі, мають двох дітей, працюють, живуть. Коли ж усе зламалося?
Це дуже цікаве питання, коли ти дозволяєш аби оте все, що у тебе за плечима: твоя родина, твої діти, майно… воно все буде перекреслено, коли ти робиш не правильний вибір!
Просто це запам’ятайте всі, як жінки, так і чоловіки. Все вже не буде, як завжди. Ніколи!
Мама здогадалася, що у нього хтось є, адже не може бути, що тільки йому дають такі далекі рейси…
Я бачила, як вона сидить перед дзеркалом, роздивляється себе, кожну зморшку і пігментну пляму… Шукала в волоссі білі волосинки… Дивилася на свої руки, на шкіру, яка стала такою жорсткою…
Розглядала свою фігуру, то з одного боку, то з другого… і тяжко зітхала…
Думаю, що вона поїхала його вертати не заради нас, дітей, як часто буває в таких випадках, а заради них, заради тієї любові, що у них колись була.
Я не знаю, які слова вона йому говорила, але тато вернувся з мамою.
– Ти обіцяла мені ніколи не згадувати, – не раз чула я його окрик і її плечі, які тряслися біля вікна і руки, ті згрубілі руки намагалися закрити не лише лице, але й серце…
Мама перестала веселитися, усміхатися, дуріти з нами… Вона почала ходити по салонах і мало не щотижня щось підстригала та фарбувала, сиділа на новомодних дієтах, ходила тепер лише на каблуках і завжди наносила на лице макіяж…
Вони навіть були поїхали разом відпочивати і звідти повернулися майже такі, як і були.
Я вже все тоді розуміла, адже в мене теж зароджувалася симпатія в випускному класі і я наважилася поділитися з мамою. Вона була така рада, казала, що любити – це найкраще, що може відчувати жінка.
– Доню, це так чудово, любити… Це надає крил і ти відчуваєш, що є заради чого жити на цій землі, заради чого цвітуть квіти і співають птахи… Ти народжуєшся заради того аби любити і любиш заради того аби жити і творити життя.
Моя мама й досі тримала переписані в зошит вірші поетів, обмальовані серденьками…
Я поступила і поринула в студентське життя з головою, тому рідко приїздила додому.
Я не знаю, коли мама зрозуміла, що захворіла. Думаю, вона знала давно, але не хотіла нічого робити, бо тоді б вона перестала бути гарною.
– Навіщо така жінка чоловікові, – втішала вона мене, коли вже було пізно для всього, – А я не бачу сенсу в житті. Коли мене не люблять, розумієш?
– Але ж я тебе люблю!, – не розуміла я.
– Так, і я тебе, доню, але це зовсім інше… Я хочу аби мене любили як жінку, розумієш, аби любили понад усе…
Але в кінці. Вона вже була готова на всі процедури, лиш би вижити… Від тієї гарної жінки нічого не залишилося. Не знаю, чи вона пробачила батькові, але я не пробачу ніколи.
Якби не він, якби не його інтрижка, то вона б була мені мамою, бабусею моїм дітям. Я б приходила до неї просто так, щоб побути поруч, може, спитати якийсь рецепт чи пожалітися на неслухняних дітей.
Вона б просто була поруч…
Батько тепер сам, ходить тільки за черговою порцією. Для чого він здався? Кому він здався? Але ж ні – він живе, дихає, бачить…
А вона ні, вона, яка мені так потрібна!
Я дуже сподіваюся, що його гризе сумління, дуже сподіваюся… Бо інакше я просто не розумію для чого все це, бо ж все в цьому житті має ж мати якусь причину і наслідок?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
