З Петром я познайомилася, коли мені було п’ятдесят три роки, а йому п’ятдесят вісім на курорті в Трускавці. Він ще був чоловік нівроку і я нарешті себе відчула вільною – дітей лиш поженила, а чоловік мене давно покинув. Петро теж відчував, що треба починати нове життя, бо з дружиною вони зайшли в глухий кут в стосунках та й діти вже були повнолітні.
Петро мріяв про хатину в селі, щоб затишок і господарка і надійне плече поруч, а дружина його була проти:
– Мені до пенсії ще купа років і що я в твоєму селі буду робити? Та й грошей купа треба на будову – де їх взяти?
– Дачу продамо і будемо мати гроші, – казав Петро.
– Яку дачу? Вона під боком майже в місті, що я собі тут посаджу щось, а що пертися кілометри до села? Ні і не думай!
Петрові було в місті душно, а ще він знав, що може легко вернутися до старого, до біленької, а він лиш кілька місяців, як пив.
Все йому в місті нагадувало про його звичку, а от в селі він буде новою людиною!
Отак ми з ним собі розкривали один одному душу, про те, що вже пора бути щасливими, а не чекати. Я була повністю на його боці – жінка його не розуміє і не підтримує, то навіщо з такою жити?
Наша бесіда переростала в більше, ми знайшли один одного і не хотіли відпускати і я поставила йому ультиматум:
– Я не буду отак ховатися в тебе. Або я дружина, або втілюй свою мрію сам.
Петро подумав і вирішив, що нове життя варте того, щоб ризикнути.
Він залишив дружині квартиру, а сам перебрався в село. Ми розпочали перебудову його батьківської хати, копали криницю, проводили воду, все робили якнайкраще, щоб вкупі жити.
Хоч у Петра й була гарна чорнобильська пенсія, але все одно, я те все мудро розпоряджала, щоб на все вистачило, а тоді й кажу йому:
– Щоб все закінчити, як ми хочемо, треба аби ти продав дачу. Тим більше, що вона твоя.
Петро зі мною погодився і так і вчинив.
Жінка ж його, потім приїхала до нас в село, бо, бачте, вона прийшла садити, а там чужі люди.
– Ти, такий-сякий, в дітей відбираєш аби в цемент вкласти? Ти не знаєш, що я на двох роботах, бо діти вчаться?
– Я тобі даю гроші на навчання, а дача моя, – відказав Петро.
– Ти називаєш це грошима? Нічого, ще тебе оця добре викрутить, от побачиш!
І то я те все чула і кажу йому:
– Ти не бери те все до серця! Діти вже мають сімнадцять і вісімнадцять років, то не грудні! Вже пора про себе подумати, як ти на старість жити будеш. А вони проживуть – вони молоді і повні сил, а тобі хто допоможе?
Петро зі мною погодився, бо я ж правду кажу, ми вже наприкінці життя і аби ми собі жили для когось?
Все у нас тепер як на картинці – дім красивий, сад біля нього, навколо плиточка. Діти мої приїжджають погостювати, та й його інколи приходять на день-два.
І все було б добре, якби його діти не дізналися, що хата на мені.
І тут почалося…
– Як це ти, тату, хату, де ми ще до діда й баби приїздили та чужій людині віддаєш і її дітям! Це що взагалі таке?
– Як що таке, – кажу я їм, – Я на чужі діти не йшла, ми все з ним разом робили! То я не заслужила собі хати на старості? І що, що дітям віддам? Не ваше діло! То як помагати будувати, то не було нікого, а як ділити, то вже ви прибігли?
– Прибігли? Та ви будували і ні про кого не думали, чи нам треба взутися чи куртки! Якби не мама… Тато всі гроші в каміння вклав, а не в нас!
– І що – погано зробив? Тепер живе і радіє, а ви собі заробіть!
Хіба я не права? Тут моя праця і Петрова, а вони хай собі живуть своє життя і до нас не лізуть!
Фото Ярослава Романюка.
