Дарина Петрівна шукала документи на квартиру. Отримані років двадцять тому вони лежали десь в засіках всіх потрібних паперів, що досі так і не годилися ні разу. Зокрема представляли собою скриньку, зменшену копію старих добротних скринь, також ковану залізом і закривається вона на ключик.
Вона була зроблена дідом Дарини, той любив у вільний час майструвати. У домі від нього залишилися вербові кошики, різьблені полиці для тарілок, які ставилися з невеликим нахилом на свої місця не боком, а обличчям. А ще невеликі скриньки з кришечками, зшиті дідом з листівок красивими рівними стібками хрест навхрест. І зносу цим речам не було, не брав їх час, хоча кожна використовувалася в побуті.
Дарина Петрівна розбирала папери. Хотіла швидко знайти потрібні і покласти на чільне місце, але втягнулася, розглядаючи з посмішкою, іноді з подивом те, що колись вирішила зберегти.
Листи чоловіка в пологовий будинок, навіть не листи, а короткі записочки. Листівка від батька, в якій розгонистим почерком було написано: “Моїй красуні!” До чого додавалася листівка Дарина вже не пам’ятала.
Анютин дідсадковий малюнок на Восьме березня, з ромашкою і підписом “мамі”, де буква “і” була без крапочки, перший її зошит за перший клас, листи доньки з літнього табору, де вона спочатку писала, що нудьгує, а потім розповідала , як весело їм живеться, і як дівоча команда перемогла хлопчаків на змаганнях з орієнтування в лісі.
Дарина тоді відправила доньку разом з її подругою Мішею, була можливість взяти дві путівки. Батьки Міші були категорично за, і вони по черзі їздили відвідувати дівчат.
Взагалі подругу звали Мішель в честь прабабусі батька, яка була так названа на честь своєї бабки, яка приїхала жити до свого чоловіка, що не побажав повертатися на батьківщину, але тут її ім’я призвичаїли до звичних і вийшла Мішка.
Дарина Петрівна перебирала малюнки, шкільні грамоти за зайняті на олімпіадах місця, поки не побачила лист. Конверт був заклеєний, бо лист не був отриманий Дариною, і написано було не нею. Конверт з веселим малюнком на новорічну тему з усміхненими зайцями і їжаками був підписаний дитячою рукою “На північ Святому Миколаєві”. Аніною рукою.
Дарина згадала, як донька, вже не маленька зовсім, років тринадцять, напевно, їй було, попросила її: “Мам, відправиш, будь ласка, добре?”. Вона тоді кивнула, здивувалася трохи, до цього віку діти вже розуміють, хто казковий персонаж, а хто ні. Подарунок для доньки був прихований на той час, джинси, начебто, нові і ще кросівки.
Але ні викинути, ні розкрити лист і прочитати Дарина не змогла. Дістала зі скриньки і поклала до важливих паперів. І забула. І не згадала б, якби не знадобилися папери про приватизацію квартири.
Дарина жила у великій чотирикімнатній квартирі в старій частині міста одна. З чоловіком розлучилися давно, стосунки потім були якісь, але до РАЦСу справа не доходила, Аня в столиці залишилася після навчання. І Дарина вирішила раптом, що ця квартира завелика для неї.
Сказати чесно, рішення було спонтанним, та й не рішення зовсім спочатку, а сказане в серцях доньці, що живу одна, тебе в гості не докличешся. Продам і в меншу переїду, чого одній хороми протирати та намивати.
А дочка несподівано підтримала. Добре, мовляв, мамо, а на виручену суму, не всю, звичайно, вона квартиру в іпотеку візьме, у неї вже й самої на це наскладано трохи.
Дарина спочатку розгубилася, не чекаючи такого повороту подій. Так зовсім іншої реакції чекаючи, чого вже там. Але посидівши потім і подумавши вирішила, що дочка права. Ну чого сидіти, як собака на сіні? Багатьох поколінь цей будинок, але чого триматися за минуле? І правда, сама могла б здогадатися доньці допомогти. Ось і полізла в непотрібні кожен день папери.
Дарина тримала лист в руках, дивилася на старанно виписані літери, потім раптом рішуче одяглася, на дворі листопад у всю готував людей до зими, поклала конверт з таємницями доньки в сумочку і відправилася на пошту, на якій не була вже бозна скільки часу.
Скажіть, я можу відправити лист? Паперовий. – запитала Дарина жінку, яка торгує пресою, так як в одне працююче вікно стояла черга.
– Можете, чому ні? – здивувалася жінка.
– Правда? А як? Раніше поштові скриньки всюди висіли, а зараз немає.
– Так он у нас ящик стоїть, бачите? Написано на ньому “Для листів.” – показала жінка на дерев’яну тумбу в центрі залу.
– Ой дякую! – Дарина пішла було до тумби, але жінка покликала:
– А марочки наклеєні у вас? – і додала похитавши головою Дарині, – так давайте наклеїмо!
Анна їхала додому, до мами. Ще три години і вона добереться. Машину Анна водила впевнено, по чоловічому. Батько вчив. Анна і характером, і зовнішністю вдалася в батька. Говорили, щаслива буде.
Рішення змотатися до мами було спонтанним. Якщо чесно, то її мучило те, що вона зрозуміла підґрунтя маминих претензій, і те, що хотіла та почути у відповідь. А почула те, що почула. І розгубилася, але після недовгої паузи погодилася, і навіть намагалася обговорити це бадьорим голосом.
І у Анни від цього всього раптом так стислося серце, так їй стало шкода матір, що захотілося вити на місяць після цієї телефонної розмови. Не треба нічого продавати, звичайно ж, поживе Анна з батьком, тим більше, той давно їй пропонував, та й набридло це життя в орендованій квартирі з сусідкою. І роки не ті, і стан душі. Але сказати про це мамі Анна вирішила не по телефону, а так, дивлячись в очі.
Дарина сиділа на кухні з почуттям, що зробила щось дуже важливе, і дивилася у вікно на снігопад, що буквально раптово заполонив вулиці. Сніжинки падали рівно, повільно, як в казці. У двір заїхала машина, вийшла з неї дівчина, Дарина впізнала доньку, і, не вірячи очам, відкрила вікно і закричала:
– Аню, ти?
Та зупинилася, підняла обличчя, засміялася і помахала рукою.
– Мам, я це, я!
Потім пили чай, довго розмовляли, щось згадували, ділилися планами. Єдине, що Анна сказала відразу, і до чого більше не поверталися, що ні про який продаж квартири не може бути й мови, і це не обговорюється.
На наступний день Дарина за сніданком згадала, що Міша зовсім недавно питала про Анну, коли та приїде? Зустрілися на прогулянці на набережній. Міша з дітьми гуляла, а Дарина йшла в улюбленій альтанці посидіти. Казала, що в соціальних мережах знайти її не може, а поспілкувалася б з задоволенням, як не як, найближча подруга дитинства.
– Та є я в мережі, під іншим ім’ям, правда. А Мішка там же живе?
Дарина кивнула.
– Ти знаєш, а я забіжу, напевно, до Міші. І правда, сто років не бачилися.
Після сніданку Анна зібралася і швидко втекла. А Дарина теж вирішила пройтися. До своєї улюбленої альтанки.
Анна йшла по знайомою вулицею, завернула у двір, підійшла до під’їзду і здивовано зупинилася. Двері прикрашав домофон, і можна було набрати номер квартири, і двері б відкрили, але не так Анна хотіла. Вона вже в думках бачила, як дзвонить, як Мішка відчиняє двері, радіє, вони обнімаються. Ось так Аня бачила зараз їх з Мішкою зустріч після довгої розлуки.
Вони насправді були найкращими подругами. І в школі зустрічалися з двома друзями з паралельного класу, з Вадимом і Кирилом. Мішка з Вадимом одружилися відразу після школи, і до двадцяти одного року у них було вже двоє дітей. При цьому Вадим ще й навчався місцевому виші на юридичному. А в двадцять два Вадим раптом загуляв. Хоча, і загуляти толком не вийшло, трохи вліво вильнув, а Мішці вже все донесли. Аня пам’ятала, як Мішка сиділа вся розбита, заплакана і повторювала, не зупиняючись:
– Як він міг? Я не можу повірити. Як? Як він міг?
І Анна з властивим їй тоді максималізмом ляпнула:
– Я сподіваюся, ти його не пробачиш?
І потім Мішені очі, величезні, гранично серйозні.
– Ти ненормальна, Ань? Я прощу. Я вже пробачила. Він попросив вибачення і я пробачила. А я попросила дати мені кілька днів зібратися з думками. Я пам’ятати про це буду довго, можливо завжди. Щось ми переступили і з цим далі жити. Але краще з цим, ніж без Вадима.
І тоді Анна, ось ненормальна, правда, сказала, що не можна себе так не поважати. А Мішка сказала:
– Та йди ти.
І Анна пішла. І до сьогоднішнього дня вони більше не бачилися. Раптом домофон закліпав, запіпікав, з під’їзду вийшов чоловік, притримав двері галантно для Анни, та увійшла, піднялася на другий поверх і натиснула на кнопку дзвінка. Відкрили майже відразу без будь-яких “Хто там?”. На порозі стояв хлопець років восьми.
– Вітання! Мама вдома?
– Мам, це до тебе, – закричав той, дивлячись на Анну, і вже тихіше додав, – здрастуйте.
У коридор швидким кроком вийшла Мішка, знову худа, з двома хвостиками на голові, юна і красива, з руками в борошні. Побачила Анну, зойкнула зовсім по-дівчачому, швидко обтерла руки об шорти і кинулася до подруги, загрібаючи її в міцні обійми.
– Анько, яке щастя! – потім відсунула злегка, дивлячись в очі додала, – прости мене, ненормальну, – і знову пригорнула до себе.
– Це ти мене прости, Мішо.
Дарина неквапливо прогулювалася по набережній. День був чудовий, сніг продовжував падати великими сніжинками при повній тиші, заглушаючи звуки і відчуття казковості навколо, не проходило. В її альтанці сидів чоловік, і Дарина вирішила пройти повз. Вона любила сидіти в ній одна. Раптом її покликали.
– Дашо?
Вона озирнулася, з альтанки вийшов колишній чоловік. Дивився, радіючи несподіваній зустрічі, пішов поруч.
– Ти як тут? – запитала перше, що спало на думку.
– Та не знаю, потягнуло щось. Захотілося. Взяв та приїхав.
– Треба ж. І Аня теж тут, вночі приїхала, – говорила, ще не усвідомлюючи до кінця, що йде з чоловіком колишнім, гуляє ось так спокійно, як з рідним, як в минулому житті.
– А де зупинився? – запитала, знаючи, що тут свого житла у нього не було.
Василь знизав плечима, посміхніться:
– Не думав ще. У готель піду.
“Посмішка зовсім не змінилася, треба ж”, – подумала Дарина, а вголос сказала:
– Ходімо до нас, Васю, які ще готелі. Не чужий, пішли, – і здивувалася, як легко і просто вона це сказала. Ще вчора це здавалося б їй неможливим.
Василь кивнув, зігнув руку в лікті, пропонуючи Даші взяти його під руку, і вони тихо пішли додому.
Вдома Дарина швидко нашпигувала шматок м’яса часником, обсипала сіллю і щедро поперчити, обклала навколо картоплею, нарізала на неї вершкового масла, обернула фольгою і закинула в духовку. Василь сидів на своєму місці біля вікна в якійсь млості від того, що відбувається, дивлячись, як Даша готує його улюблену страву. За вікном тихо падав сніг. Як у казці.
– Дашо, я ж сам від тебе не пішов би.
Даша повільно повернулась.
– Вася, ти закрутив зі столичною фіфою, що приїхала у відрядження, думав, напевно, я не дізнаюся, так і будемо жити. То ти до неї, то вона до тебе. Ну, і я по буднях. Так виходить? Так, Вась?
– Ні, так не вийшло… Та й там не вийшло… Та й не хотілося… Дашо, подивися, який сьогодні вечір казковий! Прямо слів інших немає. А чи не випити нам?
Даша побачила, як колишній чоловік у дворі підійшов до машини, припаркованої поруч з Аньчиною,
дістав з неї сумку, підняв голову, побачив її у вікні, посміхнувся і помахав рукою.
Як раніше.
Дитяча щира віра в саме його існування, як в доброго і справедливого старого і робила його таким. І його призначенням зараз було виконувати дитячі сподівання, заповітні бажання, що йдуть від серця. І з тисяч листів, які писалися швидше для батьків, або під їх керівництвом, або навіть ними самими він виділяв крупиці, заради яких він і приходив в цей світ щороку. І такий лист йому відправили сьогодні.
Букви світиться синьою дугою виникали в повітрі, з’єднуючись в слова, одне за іншим.
Святий Миколаю! Я вірю, що ти є, просто діти виростають і забувають про чудеса. Вітаю тебе з прийдешніми святами! Нехай збудеться і твоя мрія! А я мрію, щоб помирилися мої мама і тато. Щоб ми з Мішель завжди були подругами. І нехай Кирило в мене закохається. Якщо можна тільки одне бажання, то тоді нехай батьки помиряться, і ми б жили разом, як раніше!
До побачення. Аня.
Старий прочитав лист, посміхнувся і пристукнув ціпком. З неба тихо посипався сніг, почалося чарівництво.
Аня зустрічала Новий Рік у рідному місті. Спочатку з батьками, потім ті провели її до Міші з Вадимом. Міша стягувала з неї парку і радісно шепотіла: “Ти не уявляєш, хто приїхав! Іди, там на балконі!” І підштовхнула Анну в спину. Аня знизала плечима і вийшла на балкон. Чоловік, що був там, різко обернувся.
– Аню, ти зовсім не змінилася! Така ж красива, – нагнувся чмокнув у щоку, – який я радий тебе бачити.
– Кириле, привіт! А ти змужнів.
– Ой, – розгублено сказав Кирило, – ти уявляєш, мені зараз здалося, на секунду за все, що я бачив Святого Миколая. Промчав повз на оленях, посміхався.
Розгублено подивився на Ганну:
– Сміятися не будеш? Я йому тут бажання загадав.
Тихо падав сніг.
Автор: Ангеліна Часникова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
