Мимохідь…
Людське….
Вчора побачила хлопчика, десяти років, якій просив обміняти йому на касі супермаркета цілу жменю дрібних монеток на п‘ятдесят гривень одною купюрою. Було видно, що для нього це дуже важливо.
Йому відмовили і він вештався поміж дрібними крамничками, дзеленчучи тими монетками в кишені.
Я до нього підійшла. І не тільки тому, що не можу дивитися на розгублені дитячі очі, а тому, що відчула, що це для нього дуже важливо, тому що купити собі будь що можна і за монетки.
Тобто купюра була потрібна для чогось іншого.
Виявилося, що він хоче перерахувати в терміналі гроші.
Ні, не на ЗСУ. А на слуховий апарат. На слуховий апарат для дівчинки – переселенки, яка зараз живе в їх дворі. В нього так палали очі, коли він розповідав про цю дівчинку, що в мене по тілу побігли мурахи і я згадала про того розбишаку в п‘ятому класі, який смикав мене за хвостики і мурахи бігали по тілу так само.
Але він не хоче мені показувати номер картки, тому що раптом я узнаю, хто власник і його велика тайна буде розкрита.
Ми перерахували гроші на слуховий апарат. Я його дуже попросила, щоб він дав мені змогу теж долучитися до доброї справи.
Він поважно дозволив і я поміняла його дрібні монетки і ще додала своє.
Я, звичайно, стояла спиною до термінала і чесно не підглядала.
З одного боку, я жалкую, що не узнала номер цієї картки.
З іншого, дав слово — тримай.
Чомусь я впевнена, що він обов‘язково впорається з цією справою.
Він розповів, що в нього є друзі, однокласники і неймовірна двоюрідна тітка – лікар. І в нього вже є цілий план, як допомогти цій дівчині.
Я їхала в машині додому і чомусь плакала, незважаючи на радісне дзеленчання дрібних монеток в моєму рюкзаку.
Автор: Наталія Яремчук.
Фото: ілюстративне.
08/11/2022
