На дворі дев’яносто п’ятий рік, з зарплати у мене тільки назва, чотирирічний син на руках і недобудована хата.
Ви здивуєтеся, як швидко зникає краса, коли ти так тяжко працюєш, щоб прогодувати себе та дитину – руки чорніють, шкіра в’яне, а очі гаснуть.
Та, навіть, якби я залишалася молодою та гарною, але ж де того чоловіка собі знайти, коли я ні на кого не могла дивитися? Мій Назар був найкращим в усьому світі і не було йому заміни.
Я вірила, що зможу все сама, але…
Напевно, то був час, коли все звалилося водночас – і криза, і втрата коханого, втрата роботи…
Я важко працювала на господарці аби щось виростити та продати. Ви не знаєте, що то таке – падати вночі від утоми і вставати з такою важкістю, наче небо на тебе впало.
Навіть, дитина не давала мені тої радості і я почала шукати…
Спочатку казала собі, що я так просто знімаю втому, далі, що це роблю для сну, далі для настрою…
Знайшла собі «подруг» Марину та Юлію і мало не щовечора ми отак відновлювали «радість життя».
Отоді моя краса пішла остаточно і я вже не мала ніякої ілюзії, що коли-небудь матиму помічника-чоловіка.
– Хто тебе таку захоче? Ти подивився на себе!, – прийшла мене врозумлювати навіть свекруха, – Максимка ростити треба, а ти всі гроші де діваєш?
– Мої гроші, де хочу – там і діваю!, – казала я.
Мені було соромно перед свекрухою, але я не бачила в своїй поведінці нічого поганого. Що тут такого, що ми з дівчатами посидимо та пісень поспіваємо? До мене ніхто не ходить, щоб пліткували…
Звичайно, були деякі претенденти, але як бачили малого, то надовго не залишалися.
Отак мені й тридцять п’ять стукнуло, а просвітку ніякого не було видно – городи, базар і гулянки.
Одного дня я на базарі побачила об’яву про роботу в невеликому придорожньому кафе посудомийкою.
А мені ж хоч би які гроші, тому почала доїжджати до кафе попутками, а інколи й пішки добрий кілометр йти.
Хтось змилосердиться і підвезе до кафе, а звідти вже проблематично. Отак я собі думала, коли туди влаштовувалася.
– Додому вас буде підвозити наш музикант, він в сусідньому селі живе разом з іншими,- запевнили мене там.
Отак я й познайомилася з Степаном, він грав на скрипці, такий чоловік не видний. Я собі так думала, судячи по собі з весільного фото, яке стояло у мене на кухні, де я кожного дня говорила з Назаром.
Я бачила, що чоловік до мене прихильний і вирішила показати, що я з себе ще гарна жінка і на всякі запрошення не ведуся.
Якось він заїхав до мене перед роботою з усіма і зайшов до хати. Оглянув і погляд його впав на стіл, де ми з дівчатами святкували мою нову роботу.
І я побачила, що його прихильність як рукою зняло, а коли побачив сина, то ще гірше насупився і пішов геть.
Кілька днів він взагалі ніяк на мене не реагував, а я навпаки, почала зачіпати його розмовами, жартувала…
– Чи ти мене боїшся, Степане, – сказала я при всій компанії і чоловік відповів: «Хлопці, я сьогодні в Тамари заночую, їдьте без мене».
Зайшли ми в хату, він якось аж плечима струсив, а тоді мені й каже:
– Якщо хочеш бути зі мною, то оце все припиняй. Я хоч і старий холостяк, але знаю, що жити з такою жінкою не буду, яка б вона гарна не була.
Мені захотілося сказати щось зле, колюче, але я не змогла й слова вимовити. На наступний день я приготувала Степану сніданок, розбудила Максимка їсти і дитина дуже здивувалася, що мама зранку добра і є що їсти.
Степан подивився, що треба зробити в будинку, далі почав шукати інструменти, а я вичищала свою хату, наче на Великдень. Вимила вікна і перепрала штори та тюлі, повитирала всюди пилюку і провітрила хату.
Степан сказав, що завтра приїде з потрібними матеріалами і пішов. Я була втомлена від всієї тієї роботи, але зранку встала раненько і приготувала сніданок: картопля з грибною підливою, салат і яблучний пляцок.
Степана не було…
Малий вже все з’їв та побіг на вулицю до друзів. А я все сиділа за столом і дивилася у двері…
Далі я кинула поглядом на свою кухню, чисту і привітну, в ній пахло життям і я захотіла, щиро захотіла аби так було й надалі, хоч для мене й Максимка, але було.
А потім біля воріт загуділа велика машина і Степан почав відкривати ворота.
Фото Ярослава Романюка.
