Весільний танець спогадів

В одному мальовничому селі, де кожен знав одне одного, а новини розліталися швидше, ніж встигали засіяти поле, жила Настя. Дівчина з чорними, як ніч, косами та очима, в яких ховалася тривога. Її світ був простим: ранки в полі, вечори біля печі й свято в серці, яке приносив кожен літній світанок.

Настя зростала в простій сім’ї: батько був теслярем, мати — швачкою. У їхній хаті завжди пахло свіжим хлібом і сушеними травами. Усе село любило Настю за її доброту й щирість, та вона мала одну таємницю, яку берегла, як найцінніший скарб.

Цією таємницею був Микола — хлопець із сусіднього села. Вони познайомилися на храмовому святі. Він був високий, худорлявий, з усмішкою, яка могла зупинити час. Їхній погляд зустрівся серед натовпу, і Настя відчула, як серце забилося швидше. Микола підійшов до неї, і, навіть не сказавши й слова, вони зрозуміли одне одного.

Кожен їхній вечір був, як казка. Вони зустрічалися на лузі, сиділи біля річки, говорили про життя, мрії та майбутнє. Але їхнє щастя було крихким, як павутинка. Батьки Насті не схвалювали її захоплення Миколою, адже він був «не з їхньої руки» — без землі, без статків.

Одного дня Насті сказали: «Виходиш за Петра». Петро був місцевим парубком, працьовитим і добрим, але його серце не співало тієї пісні, яку знала тільки Настя. Вона плакала, благала батьків, але в селі слово старших було законом.

Весілля призначили на початок осені, коли жнива вже завершилися. До хати почали приходити родичі, сусіди. Настя носила вишиту сорочку й посміхалася через силу. Її серце стискалося щоразу, як вона згадувала очі Миколи.

У день весілля, коли гості вже сиділи за столом, а музики грали, у двері постукали. Увійшов Микола. Він виглядав змученим, з-під його повік визирали сльози. Вся хата притихла, ніби чекала, що буде далі.

— Настю, — сказав він, голос тремтів. — Я прийшов. Прости, що так пізно, але я не міг тебе відпустити.

Настя дивилася на нього, відчуваючи, як її світ руйнується.

— Не треба, Миколо, — тихо відповіла вона.

— У нас більше немає «нас».

Гості перезиралися, шепотіли, хтось глузував, хтось співчував. Петро мовчав, опустивши очі. Микола пішов, залишивши за собою лише тягар нерозказаних слів.

Після весілля село жило плітками. Хтось казав, що Настя сама запросила Миколу, інші — що він хотів викрасти її. Петро намагався бути добрим чоловіком, але холодність Насті була мов стіна між ними. Її серце залишалося з Миколою, хоча їх розділили не лише відстань, а й людські слова.

Через рік Петро поїхав на заробітки, і Настя залишилася сама. Її кохання було мов осінній листок — красиве, але приречене. Час не поборов тугу, лише зробив її менш помітною.

Одного дня вона дізналася, що Микола виїхав у місто. Вона стояла на тому самому лузі, де колись сиділи разом, і вдивлялася в далечінь. Її життя продовжувалося, але десь у душі завжди залишалася маленька частинка, яка жила тими літніми вечорами.

Настя більше ніколи не бачила Миколу, але кожного разу, як чула мелодію весільного танцю, її серце стискалося. Вона знала, що перше кохання — це подарунок, який не кожен може зберегти, але воно залишає слід, який уже ніколи не зітреться.

Василина Кишенівська

You cannot copy content of this page