В дитинстві у нас в кожної була своя коробка з-під взуття, в яку ми складали всі свої скарби: анкету симпатій, засушені квіти з першого побачення, персні з упаковок з кукурудзяними пластівцями, фотографії і листи.
Перелік може різнитися, але ось така коробка є в кожної. Я ж про свою вже була й забула, але от ремонт в батьківській хаті і прийшлося все витягувати та сортувати що куди.
І ось уявіть картину: п’ятдесятирічна жінка з такою радістю на обличчі відкриває припорошену коробку з-під взуття, наче там діадема. І ось з цього моменту в моєму житті й почалися біди.
Витягла я на світ божий ту коробку і давай перебирати і речі, і спогади. Ось це троянда з мого першого побачення. З ким же воно було? Точно, з Матвієм. Казав, що любитиме мене вічно, ніколи не покине і носитиме на руках все життя, тільки б я вийшла за нього заміж.
Я тоді посміялася з хлопця і пішла геть, але квітку забрала, щоб перед подругами похизуватися. А Матвій ще приходив і просив зустрічатися, возив на батьковому мотоциклі. Ех…
Як давно це було, цікаво, як він там зараз? Наші дороги розійшлися, коли нам лиш по вісімнадцять було, але ж як добре я це пам’ятаю, а от що вчора робила – мов в тумані. Тепер у мене двоє дітей і чоловік. Стандарт.
І так мені цікаво стало, де ж зараз Матвій, що я вирішила спитати куму:
– Зосю, а ти пам’ятаєш Матвія, що залицявся до мене, коли ми молоді були? Так… То що він там, не знаєш?
Від почутого від Зої у мене просто щелепа впала на підлогу і я побігла шукати Матвія в мережі. Виявилося, що він багач місцевого розливу. Всюди спонсорує, на гарній машині їздить, побудував величезний дім, купив квартиру десь в області, що не фотографія, то з якогось відпочинку.
А жінка у нього, хоч і мого віку, але я на вигляд молодша і красивіша.
І я собі уявила себе на її місці і аж мені недобре стало. Та ж так могло бути і я, замість того, аби тепер носити відра з розтвором, могла б малювати нігті в якомусь дорогому слоні чи водити песика з бантиком.
Я могла б не працювати на осоружній роботі, а просто рахувати в чоловіка гроші, перекладаючи їх з купочки на купочку.
Я могла б не бігати з базару в магазин та на кухню, а смакувати вишукані страви в якомусь ресторані!
Я могла б не позичати на освіту дітям, а просто насолоджуватися життям, а не сушити собі голову, як віддати гроші!
Це все могла б бути я!
А що я маю взамін?
Яка любов? Яка любов?
Минулася й забулася і вже не згадаю!
Та я на чоловіка дивлюся і вже хочу спати! Та він хіба чоловік для нашої родини? Заробляє мало, їсть багато, відпочиває і ниє, що йому в житті не пощастило. А мені могло б пощастити, якби тоді я не вигнала Матвія і не пішла кататися з Миколою!
Ох, я вся аж горю! Та я вам кажу, що не можу ні їсти, ні спати, як це все починаю обдумувати.
Дійшло до того, що я сказала чоловікові аби йшов до своєї мами, бо я жити з ним не буду.
– Все життя ти мені зіпсував, то хоч останок сама проведу в мирі з собою!, – сказала і закрила перед ним двері.
Але легше мені не стало. Ходила по хаті і то в мережу загляну та полюбуюся Матвієм, то на себе в дзеркало. І отак, як той осел з приказки… туди-сюди… туди-сюди…
А далі трохи поникала і пішла Миколу перепрошувати. А що вже робити, як життя пройшло отак і вже іншого чоловіка в мене й не буде. Добре, що й такий є.
Та й діти у нас… Може, онуків діждемо…
Просто… Я точно роблю правильний вибір?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
