fbpx

Я була певна, що то сусід, він ще так через паркан зазирав та казав «помагайбіг». Тому я встала з сирої землі, обтерла лице і пішла телефонувати в поліцію.

Звичайно, що патрульні не дуже хотіли їхати до баби, думали, що я жартую, але я вже як я попросила аби приїхали з швидкою, бо я не маю сили, то швидко приїхали.

Поки одні мені тиск міряли, інші ходили по городу, то треті записували мою нехитру історію.

Як тільки стали чутки йти, що вже сунуть з півночі та все майно забирають, то я стала думати, куди ж мені своє діти, бо й з собою не забереш, бо в дорозі може пропасти чи ще щось, а тікати вже треба.

Я тоді не довго думала та вирішила запхати в трилітрові банки гроші та золото. Вирішила, що розкладу малими купками по всьому городу, щоб як знайдуть одну, то вже іншу не шукали, думаючи, що вже все знайшли.

Отак я закопала п’ять банок і, коли вже останню утрамбовувала, то сусід через паркан і каже мене:

– Помагай Боже, Микитівна, а чи не зарано ви садити взялися, лиш березень на носі.

– Не зарано, – кажу, а сама вже зрозуміла, що він знає, – Я квіти саджаю, то їм якраз такої пори й треба, бо в цибулині вони.

Він і пішов, а я все ще й листом притрусила, щоб не так видно свіжого.

А через якийсь час, як почало у нас вже свистіти, то я сумку в руки і до дітей поїхала в іншу область.

Перебула там, як на голках. Знаєте, не дуже приємно, коли ти на чужому утриманні, а ціни ж просто пішли в гору так, що й нічого не купиш і за державну допомогу.

Як же мені було сумно за моїм городом, за моїм садом, скільки він мені снився і вся прокидалася в сльозах…
Коли ж сказали, що наші перемогли, то я вже не чекала і не слухала нікого – забралася і до своєї хати, свого саду, свого городу.

Обіймала кожне деревце і сказала:

– Хатко моя люба, як я давно тебе не бачила! Прости мені!

Та я б пороги цілувала, я вам кажу, як я засумувала…

Поки я туди та сюди, пропалила, перемила, освіжила, то й не згадувала за свій скарб, бо наче отак все заросло травою і не було ніяких ямок.

Думаю, що з усім упораюся та вже буду тоді діставати гроші.

Поки з усіма сусідами та родичами переговорила та переплакала, то й десь пройшло добрі два місяці часу.
Я тоді вже за заступ і давай шукати…

Я тут копаю – нема, я там копаю – нема… Я вже по городу повзаю, я вже пригадую, де ж я точно закопала – нема.

І тут сусід мені каже:

– Помагай боже, Микитівно, а що ви на зиму садите?

І мене як осінило! От же ж душа чорна! Ще й слова про Бога каже, а сам. Та то гірше всього така людина, яка тобі в очі сміється, а поза очі отаке робить!

Я тоді думаю, що знайду на тебе раду! Я тоді подзвонила куди треба, а вони там хіхікають, мовляв, що то стара пенсіонерка видумує.

– Та в мене перстеник там такий золотий, на верху камінець гранатовий і окантовка така різьблена, – я їй розказую, а вони й слухати не хочуть.

І тут я почула, що мені геть зле і вже кажу:

Читайте також: Про рідних я ні разу не згадала з теплотою, мені від них не треба нічого, ні прощення, ні пробачення. Хай собі живуть і все у них буде добре. Я так для себе вирішила, що залишила їх в минулому житті. І ось телефонний дзвінок

– Приїжджайте з лікарями, бо мені кінець.

І от вже пів села у мене біля хвіртки, але ніхто нікого не пускає, ходять, вимірюють, записують, сусіда привели та випитують.

– То ти! Ти!, – кажу і вже на дальші слова аж сили не маю промовити…

Сусід божиться, що не він, а я ж знаю, що то на умі одне, а на ділі інше. Аж тут взялися поліцейські за лопати та давай перекопувати мені сад… знайшли одну банку… другу… третю… четверту… п’яту…

Так не зручно вийшло…

Тепер думаю, як то сусіда перепросити… Що ви порадите?

Фото Ярослава Романюка.

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page