А Славко не виховував, він скоріше завжди робив Зої зауваження:
– Ти не вмієш ділитися, – коли дитина не хотіла віддавати йому частину цукерки.
– Ти не вмієш з дітьми бавитися, – коли дитина жалілася, що зі Світланкою тепер дружить її найкраща подруга Іванка.
– Ти не вмієш постояти за себе, – коли дитина жалілася на однокласника, що плював їй на парту.
А потім Славко повертався в мій бік і припечатував ці звинувачення наступним:
– Це ти так доньку виховала. Щаслива?
Коли я була молодша, то пробувала сперечатися. Але це нічого не давало. Він не розумів, що робить тільки гірше, він був свято переконаний, що привчає таким чином доньку до реалій життя.
– Якщо я їй цього не скажу, то їй скажуть інші. я хочу, щоб мою дитину любили, але таку дитину, як ти її виховуєш, любити просто неможливо. І ти будеш винною, коли в її житті все складеться дуже погано!
Далі я просто мовчала, бачила, що дитина тягнеться до мене і намагалася дати підтримку за обох батьків.
Думаю, що й для мене Зоя виросла надто швидко. Не встигла я її відвести в перший клас, як вона вже на другому курсі університету!
Вечір був як вечір – Славко бурчав, що Зоя має поганий характер і це я її всі негативні риси лиш заохочую. А все почалося з того, що Зоя прийшла з занять і сіла їсти. До кухні зайшов чоловік і попросив доньку зробити йому бутерброд.
– Тату, я лиш сіла їсти і собі приготувала.
– І що? Важко батькові зробити бутерброд?
– Але ж я дуже голодна і хочу найперше наїстися!
– За цей час, що ти базікаєш. То вже б і зробила і продовжила їсти!
– А це нічого, що ти сам собі можеш зробити бутерброд і в нікого не вимагати цього?
– То так? То я таке ставлення заслужив? То за всі мої гроші, що я тобі дав?!
І ось тут вона й не витримала:
– Більше не будеш давати, бо я від вас йду на квартиру!
На цю частину розмови я й пришла .
– Мамо, я зустрічаюся з хлопцем і ми плануємо разом жити.
– Що? Жити до шлюбу? Це твоє виховання!, – почав чоловік.
Чого й слід було очікувати. Я теж не в захваті, що донька хоче жити з хлопцем до шлюбу, але я б сама з радістю просто втекла з цієї квартири.
Славко забажав побачити хлопця. На мій смак доволі нормальний хлопець, приніс квіти, похвалив страви, сказав, що вже працює і платитиме за квартиру, головне, щоб там була Зоя.
– Якщо вона тобі така важлива, то чого не одружитися з нею? Чи для такої честі моя донька ще не доросла?, – випалив Славко.
– Я… Я планую, просто ми хотіли спочатку на весілля заробити грошей…
– Ага, понадкушую і залишу. То для такого, доню, я тебе ростив? Щоб тобою отак користалися?
Дійшло до того, що й хлопчина вискочив з квартири, а за ним і Зоя.
– Це твоє виховання, – цілий вечір бушував Славко.
– Ти розумієш, що ти тільки пришвидшуєш її від’їзд?, – питаю його я, – Чи ти думаєш, мені хочеться аби вона так рано йшла з дому? Вона така сама маленька дівчинка з кучериками як в дитинстві!
Але до чоловіка не доходить.
Звичайно, що Зоя переїхала через два дні, дала мені адресу, але попросила батькові не давати.
– Доню, ти ж розумієш, що тато хоче для тебе якнайкращого?, – питаю її я.
– Звичайно, я ж сама маю все зробити, а він як домашнє завдання, перевірити і показати пальцем, де помилка, але не допомогти її вирішити.
Отак я тепер і допізна на роботі затримуюся і розумію, що це не вихід в даній ситуації. Виправити чоловіка вже неможливо. Невже вся справа в мені?
Фото Ярослава Романюка.
