fbpx

Відверто, то я перестала з подругою спілкуватися, коли у її дитини виявили серйозні проблеми з опорно-руховим

Розумієте, я не знала, як їй допомогти та й чи треба, не знала про що з нею говорити, адже не скажеш жінці, яка везе дитину на енну операцію, що «все буде добре». Відтоді ми якось так тільки віталися, коли бачилися на вулиці випадково, перекидалися банальними фразами і розходилися.

Я практично нічого про себе не розказувала, бо це б виглядало похвальбою, адже у мене все добре – двоє  діток, чоловік, який мене любить, достаток. Отак з близьких університетських подруг ми перетворилися хіба в знайомих і то, які дізнаються новини одна про одну через інтернет. Так я й дізналася, що не стало Аніного чоловіка, хоча він був ще доволі молодим, мені здається, що йому й сорока п’яти не було.

Я, чесно, хотіла піти та її підтримати, але якось закрутилося і не вийшло, від того мені було не по собі, коли я бачила її, я наче відчувала її докір, але ж я їй нічого не винна-у неї своє життя, а у мене своє. Не скажу, що при зустрічі Аня виглядала жінкою у якої аж такі життєві обставини, вона була привітною і усміхненою і це мене теж дивувало.

А потім я її зустріла з коляскою в парку і дар мови втратила! Аня була така щаслива, що я до неї підійшла. Ну, таки приємніше підходити до людини, яка тобі усміхається на всі тридцять два, ніж до людини в зажурі, погодьтеся.

– Аню, а звідки у тебе така маленька радість, – питаю я її, бо вона вже не в тому віці аби мати дітей, а звідки у неї можуть бути онуки?

– А то моя онучка, Златка, – каже Аня.

Я тільки очима закліпала, а вона почала розповідати просто чудесні речі. Ні, її дитина не виздоровіла, як і не впав на неї спадок. Її донечка Неля дуже добре вчилася і мати за то була дуже вдячна Богові.

– Я така богу вдячна, – каже Аня, а я не розумію, як можна за таке дякувати!, – Неля гарно вчилася і я їй сказала, що ми маємо вибрати професію, яка її буде годувати, а що краще буде як не фінансист?

І донька від школи і до університету тільки тим і цікавилася, у все вникала і почала потім пораювати в престижній фірмі, а, оскільки, ні на що інше уваги не звертала, окрім роботи, то була справді спеціалістом в своїй галузі.

– Ми й Романа лікували на її гроші, але так нічого й не вдалося, – продовжувала Аня, – А потім залишилися самі і так нам було важко, бо ж жити лише заради того аби їсти. І тут вона наважилася на дитинку.

Не все їм далося з першого разу і прийшлося пройти багато процедур, але Неля була тверда в рішенні мати свою дитину. То й не дивно, адже вона нажила багатства. А що з ним робити і куди потім діти, бо й квартири дві, машина, все з ремонтами і ще й планували котедж купити за містом.

І ось через багато спроб Неля таки привела на світ своє щастя – Златку.

Ми розпрощалися і я була з одного боку рада, що Аня з усього сама вибралася, але мене муляло інше – вона не виглядала на жінку, якій і тоді потрібна була жалість чи співчуття. Якийсь такий має жінка характер, що так спокійно до всього ставиться та ще й Богу дякує, бо я б так не змогла. Он у мене донька не хоче ніяк заміж, то я вже не знаю, кому на неї жалітися, хто б мене вислухав та розрадив. А Аня живе в своєму світі, де все чудово і за все треба дякувати Богові. Думаю, що тепер буду частіше з нею спілкуватися, бо вже не треба перейматися чужими негараздами.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page