Здавалося б, що волосся відросте, а ось це — ні. Але без волосся вона виглядала такою зворушливою, такою беззахисною — він не міг цього витримати. Тому намагався не дивитися. Та й ніколи йому було дивитися — працювати треба.
Взагалі, Петро був трактористом. З такою професією багато грошей не заробиш, тому він брався за найрізноманітніші підробітки — рубав дрова стареньким, прибирав сніг перед новими великими будинками, які тепер називалися котеджами, мурував печі, та й багато іншого.
У перервах робив дружині відвар, його навчила цьому бабуся Євдокія, поїв її, варив суп, вмовляв поїсти, вночі прокидався від хнюпання сина, грів суміш і годував його з пляшечки.
Коли всі засинали, чоловік перераховував гроші в картонній коробці з-під печива — він збирав їх на дороговартісну процедуру. Ні, лікування пройшло успішно і абсолютно безкоштовно. Лікар, сивочолий і огрядний, плескав його по плечу і казав, що вони з дружиною ще правнуків будуть бавити.
Було б чудово. Вона була ще слабкою, але він бачив, що сили потроху повертаються до неї, і повернулися б швидше, якби вона не оплакувала свою спорожнілу “чашечку”. Йому ж все одно, а ось їй — ні. От він і збирав гроші.
День тільки починався, а він вже втомився. Очі злипаються. Білий сніг валить суцільною стіною — це добре, підзаробити вийде. Всіх завалило, а лопатою махати не кожному хочеться. Так і вийшло — поки чистив сільську дорогу, то тут, то там, виходили самотні бабусі або ж ліниві чоловіки, домовлялися про ціну і Петро обіцяв ввечері заїхати.
Поки всіх об’їздив — вже знову тьма, очі злипаються і сил вже немає. По дорозі додому хитає головою, розганяючи сон, а білі мушки снігу так і норовлять затягти його в свою безодню.
Хлопок. Легкий такий, немов би щось відлетіло. Петро зрозумів, що задрімав — можливо, всього лише на мить, але щось трапилося.
Запряжені сани зупинилися поруч, хтось метушиться в сніговій імлі. Вискочив. Дивиться, а то Андрій, онук Євдокії, який нещодавно повернувся з міста. На руках у хлопця собака. Забув як його там звуть, Айра, чи що?
— Що ж ти робиш! — волає Андрій. — Дивитися треба!
Петренко розгублено вирячився на Айру. Та скиглить, хоч це добре — значить, жива.
— Сніг кругом і темно, хто ж її таку розгледить, — не хоче зізнаватися, що заснув. Бо той доповість голові і його виженуть з роботи.
Андрій мало не плаче, Петро переминається з ноги на ногу.
— То що мені тепер робити? — запитує Петро.
— Її потрібно відвезти до лікаря, до ветеринара.
— Та він аж у Олександрівці, — розводить руками Петро.
Андрій метушиться — сідає на сани і знову підскакує.
— Та як же я поїду на санях, туди дев’ять кілометрів їхати! Відвезеш?
Вдома на нього чекають втомлена Аня і крикливий син. Але очі у Айри такі зворушливі і беззахисні.
— Поїхали, — вирішує він.
— Давай спочатку до мене, я коня зажену.
Їдуть. Андрій заганяє коня, заскакує в кабіну. Трясуться по сніговій дорозі, Айра скиглить. Сніг більше не гіпнотизує Петро і сну ні в одному оці .
Ветеринар зробив усе, що зміг, однак попередив, що особливої надії немає. Андрій заплакав. Петро вже й забув, як це — плакати.
Айра пішла через три дні. Андрій виділив її місце під черемхою. Петро приніс лом і допоміг йому розбити замерзлі грудки землі.
— Вона була моєю подругою, — глухо каже Андрій. — Дружина пішла, матері не стало, от у мене тільки бабуся й залишилася на цьому світі. І Айра. Була
Петро мне в руках свою шапку і мовчить. Хлопець його не звинувачує — бо він добрий, не злопам’ятний.
Наступного дня поїхав Петро на автобусі в район. Розпитав там — де можна купити собаку, такої ж породи, як Айра? Йому відразу сказали де, та коли він почув ціну. Хіба собака може стільки коштувати? Це ж не холодильник, чесне слово.
Приїхавши додому, він довго зітхав, перераховуючи в коробці накопичені гроші. Син вовтузився у дитячому ліжечку, дружина поралася на кухні — сама встала, втомилася, каже, весь час лежати.
Домовилися за півціни. Кумедний чорно білий клубочок легко вмістився у нього за пазухою. По дорозі надзюрив і Петренко про людське око насварив цуценя. Та чого дивуватися з тварини, коли його син таке кожного дня робить.
Андрій з радістю прийняв його подарунок.
— Буде в тебе ще один друг, — пояснив Петренко.
За будинком в снігу біліла лапата черемха. Не можливо повернути тих, хто пішов, та це не означає, що не з’явиться хтось новий. Навесні черемха розквітне. У Ані трохи відросте її світле волосся, немов пух. Син зробить перший крок і посміхнеться Петрові своїм беззубим ротиком.
Дружина могла б відмовитися від малюка, однак вирішила подарувати йому життя. І не помилилася — їй теж ще правнуків бавити. А чоловік заробить достатньо грошей і вона знову буде посміхатися.
