fbpx

Віра мені сестра, але я не розумію, чому я маю брати за неї відповідальність, а не вона сама. Тим більше, що все своє життя жила дуже добре і не питала як у мене справи. А тут припекло

Моя сестра вийшла заміж дуже добре, мама мені її в приклад ставила:

– Директор заводу! Не абихто! От Вірочка молодець, моя розумничка.

Але те, що мама й тато бачили зятя лише на весіллі, а потім їм сестра пояснила, що не треба до нього ходити з проханнями – то вже дуже була «молодець»? А вони рота закрили та на мене тільки увагу звертали, що мій Павло слюсар і толку з нього в житі буде нуль. Говорили? Говорили, а тепер он який життя фортель викинуло. Я б дуже хотіла на їхні лиця подивитися, та вже їх нема, тільки я свічку поставлю та все їм кажу:

– Ну, то як вам Вірине щастя? Дуже нею пишаєтеся?

Її директор на старості років взагалі вже з любками не крився і сказав моїй сестрі вимітатися геть, купив їй з сином квартиру і сказав на інше не претендувати, бо й того їй не дістанеться:

– У мене все на маму і на тата записано, мого нічого нема, тому як підеш у суд, то облизня схопиш. А я до тебе по-людськи поставитися хочу, тим більше, що Андрій – мій син.

А Віра ж ніде не працювала, ще тим та пишалася, що інші мають на роботу ходити, а вона вдома сидить і ще має жінку, яка їй допомагає по дому і то в ті часи! А тут виявилося, що треба за щось їсти і пити і тут вона батьків згадала і ті витягли гроші, які вже віддавна складали на поминки і віддали їй. Я мало не луснула, як дізналася, що й тут моїй сестрі манна з неба впала. Мені ні копійки не дали, навіть на весілля не могли людський подарунок дати, а їй он що.

Мала вона якусь роботу, таку аби їй корона з голови не впала, бо ж вона при тих кодах крутилася і друзі залишилися або в когось залишилося добре серце і вона працювала при бібліотеці консультантом чи щось таке. грошей не було, зате могла всім казати, що працює тяжко і щодень свої речі вигулювати. Сина вчив таки чоловік, а вона ще надіялася, що він вернеться чи що. Та вже тоді треба було рвати жили, поки молода і можна на старість запастися. Але ж то Віра, їй має завжди щастити. А синочок її пішов в батька, бо як тільки знайшов собі жінку, то одразу згадав, що хата на нього:

– Мамо, я тобі буду знімати квартиру, а сам буду тут жити, бо ми всі ніяк не вживемося. Ти ж хочеш мого щастя?

Та й погодилася, бо ж молоді мають жити окремо. Думаю, вона б побігла до свого директорка гроші просити та той вже давно тут все спродав і втік за кордон. І все, сіла вона рівно, почала продавати свої речі, доволі дорогі, почала прибирати в магазинах та офісах після роботи. Ще трималася на плаву, поки її син не привів на світ другу дитину і сказав, що вже їй нічим не зможе допомогти, бо просто не має як – жінка з дітьми сидить і не заробляє, а він всіх вже не може потягнути. І тут сестра до мене:

– Світланко, позич мені грошей, бо нема як цього місяця заплатити за квартиру! Я знаю, що тобі добре ведеться з чоловіком, тебе вже бог поблагословив, то й мені поможи.

Я аж отетеріла! Ні, що я разом з чоловіком з усіх сил тягнулася, а мене, бачте, «Бог поблагословив». Я хотіла їй багато сказати, що батькам пам’ятники я ставила, як і всю церемонію робила, а вона приїхала і поїхала, як гість, я мовчу за всі ті дні народження, свята і просто вихідні, коли вона нас ігнорувала, а тепер вона мене згадала. Я їй дала гроші на один місяць і сказала, що більше хай не приходить, а думає сама, як жити, вже ж доросла дівчинка. Знаю, що мама б цього не схвалила, але хіба я не маю рації?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page