Невеличка хитрість.
— Толю, ти чому знову лежиш? — Віра стурбовано дивилася на чоловіка. — Цілий тиждень валяєшся в ліжку. Ану, швидко вставай! І йди надвір, прогуляйся, подихай свіжим повітрям.
— Навіщо? — майже простогнав чоловік, пластом лежачи на дивані. – Чого я там не бачив?
— Там сонце, Толю. І пахне весною. Сонечко тобі посміхнеться, і в тебе підніметься настрій.
— Весна… Навіщо мені весна? Мені погано, Віро. — Анатолій голосно та приречено зітхнув. — Погано.
— Чому погано? У тебе щось болить? Давай викличемо лікаря.
— До чого тут твій лікар? У мене болить душа. Постійно ниє і ниє. Ниє і ниє. Сил уже нема терпіти.
— І чому ж вона ниє? Адже у нас все добре.
— Звідки я знаю — чому? — Чоловік із тугою глянув на дружину. —Мені все набридло, Віро. Все набридло.
— І я набридла? І онука?
— Та я не про людей говорю. Я про життя. Все довкола неправильно. Все не так. Скоріше б все це закінчилося.
— Ти знову завів свою прощальну пісню? — Віра раптом хитро подивилася на чоловіка. — А ти знаєш, що у нас у дворі з’явилася нова сусідка в рудій перуці? Я її вже кілька разів бачила. Така симпатична. Не хочеш на неї подивитися?
— Віро, припини. — Чоловік скривився і з докором глянув на дружину. — Мені сімдесят із гаком, у мене онуки, а ти мені про якихось сусідок розповідаєш. Навіщо вони мені здалися? Тим паче у перуці.
— Ти даремно так говориш, Анатолію. Якби ти її побачив, у тебе б одразу загорілися очі. Я ж твій смак знаю.
— Досить. Нічого ти не знаєш.
— Знаю знаю. Раніше ти на кожну красуню задивлявся. Мало шию собі не звернув.
— Раніше…— Толя зітхнув вже трохи бадьоріше. — Раніше ми з тобою були молоді, хотіли все спробувати, так би мовити, намагалися пізнати життя. І ось, як тільки ми його пізнали, а воно — бац — вже добігло кінця. І на жінок тепер дивись не дивись, а всередині тиша…
— А ось і ні! — впевнено вигукнула Віра. — Я так гадаю, якби ти побачив цю сусідку в перуці, ти б відразу стрепенувся. Втягнув живіт, розправив плечі, розпушив хвіст і пішов би у наступ: «Дівчино, а як вас звати?» Ну, і таке інше…
— Оце тебе понесло. — Толя навіть заплющив очі, щоб не бачити, як дружина його перекривляє.
— Та я ж не хочу тебе образити. Ти чоловік. У вас у всіх на таких панянок спрацьовує рефлекс.
— Який рефлекс?
– Сам знаєш, який.
— Ну що ж ти таке говориш?
— Нічого, — знизала плечима Віра. — Якби ти її побачив, ти б зі мною погодився.
— У чому погодився? Раніше ти мене за те, що я на красуню тільки одним оком подивився, пиляла, а тепер… Все! Припиняй свої провокаційні розмови!
— От тільки я не зовсім впевнена, Толю, — Віра зробила задумливе обличчя, — це у неї насправді перука, чи своє волосся таке?
— Припини, кажу! — вже наказним тоном сказав Анатолій.
Але Віра, не звертаючи уваги на чоловіка, продовжувала розмірковувати.
— Мабуть, своє у неї все ж таки кучері. Жінки ж тепер надягають перуки, тільки коли хворіють. Це раніше вони були в моді. Та і на хвору вона не схожа. Навпаки, розкішна.
— І з якого будинку? — не витримав і спитав Анатолій.
— Не знаю. Але я її бачила на подвір’ї вже кілька разів. Значить, живе десь тут. Точно.
— А скільки їй років?
— Не більше тридцяти. І очі у неї гарні, легка хода. Іде така руда, в короткій шубці, без головного убору, і від неї аж віє молодістю. На таку навіть жінці подивитися приємно. А вже чоловікові такою красою милуватися — навіть небезпечно…
— Цікаво… — промимрив Анатолій. — Тобі б, жінко, бути письменницею. Як ти її зараз змалювала. Мені аж захотілося на неї подивитися.
— То йди у двір, погуляй, посидь на лавочці. Може й побачиш.
— Так я ж кажу, що я вже старий.
— Тобто, у тебе що із зором проблеми? Боїшся, що щось у ній не розгледиш?
— Не в цьому справа.
— А у чому?
— А чого ж це ти на мене так хитро дивишся? — Анатолій схаменувся. — Я збирався тільки подивитися на неї. Тому що ти наполягаєш. Чого дивишся?
— Так, так… — Віра раптом погрозила йому пальцем. — Дивлюся, як до тебе повертається життя. Невже ви, чоловіки, навіть у старості все такі ж?
— Які?
— Такі. Ну чого застиг? Вставай, одягайся.
— Ех, Віро… — Анатолій повільно піднявся з дивана, зробив кілька рухів, розминаючи руки. — Скільки років ми з тобою живемо, але я досі так тебе до кінця й не розкусив. То одне говориш, то інше…
— Одягайся тепліше, не травень місяць, — радісно посміхнулася дружина. — А повертатимешся, зайди до крамниці, купи торт до чаю.
— Навіщо нам торт? У нас є цукерки.
— Скоро донька приведе онуків. Ти про все забув зі своєю нудьгою. Тому, навіть якщо тобі й не зустрінеться ця сусідка у рудій перуці, повертайся додому з посмішкою. Щоб онуки не бачили тебе в смутку.
— Стривай… — Анатолій уважно подивився на дружину. — А може її насправді й немає, цієї рудої красуні?
— Може й немає, — знизала плечима, як ні в чому не бувало, дружина. — Але якщо ти вже встав, то йди прогуляйся. На світі ще багато красивих жінок. Йди йди.
— Іду-іду… — махнув рукою Анатолій і пішов у передпокій одягатися.
Фото ілюстративне.
