— Вітька мій, його батько. – мовила старенька дивлячись на малого.- Втік, щойно про дитя дізнався, а мамка від нього відмовилась. Ось я тепер і прабабка і мамка і татко, – шумно переводячи подих бабуся глянула на гостю, – Я вже й до хвіртки ледь доходжу, що вже про догляд за дитям казати.
Скільки ж часу вона не була вдома. Закрутило – завертіло доросле життя, ніколи й вгору глянути. Але сьогодні вона нарешті повернулась.
Проходячи повз крайньої хати, Олена раптом згадала, що тут жила мати однокласниці Людмили з онуком, і, глянувши на подвір’я, мимоволі зупинилася. На ганку, сиділа згорблена стара. Віддалік на піску грав хлопчик років чотирьох. Несподівано засміявшись, він кинувся до ґанку, тримаючи в витягнутих руках синього іграшкового зайця. Підбігши, малюк почав щось швидко говорити старій. Однак при цьому він так голосно, заливисто сміявся, що слів розібрати було неможливо. Раптом малюк помітив Олену і, замовк, з цікавістю дивлячись на неї.
Стара теж повернула голову до хвіртки. І тут Олена нарешті впізнала Людмилкину маму. Час не пощадив жінку, а можливо, то життєві випробування хилили стареньку до землі.
Вони мовчки довго дивилися один на одного.
– Заходь, Оленочко!
Повагавшись, Олена все ж відкрила хвіртку і увійшла у двір.
– Добридень…
У відповідь стара лише мовчки кивнула головою.
– Як тебе звати? – запитала Олена хлопчика.
– Женя …
– А ти хто?
– Я? ..- Олена не відразу знайшлася що відповісти.
І тут стара хрипко промовила:
– А я впізнала тебе Оленко. А Люся моя так і пропала… Видно, не дочекаюсь я її на цім світі… А це внучок Люсін, – Стара погладила по голівці малого. – Я-то йому прабабка. А за маму й тата тепер.
Їй явно хотілося виговоритися, але сил було мало, і тому після кожної фрази вона змушена була зупинятися, часто облизуючи сухі, зморщені губи і при цьому глибоко і важко дихаючи.
– Ось без батька, без матері росте … Ти піди пограй, Женю … Пограйся, милий … А ми поки з тіточкою поговоримо …
Хлопчик, помовчавши, відійшов до купи піску, однак, граючи, раз у раз поглядав на них.
– Вітя, онук мій перед армією дружив з його матір’ю – з Мариською, – неголосно сказала стара, показуючи очима на Женю.- А як взяли Вітю в армію, тут незабаром я і дізналася, що в при надії вона. Написала Віті. А він, паршивець, відповідає: не мій, мовляв, у неї, каже, окрім мене, інші були. Як Марися народила, я її провідала. А вона і не дивиться на мене. Гостинців моїх не бере. Потім я дізналася: відмовилася вона від синочка свого. Сама в інше місто гайнула, а Женю в притулок віддали. Зібралася я туди, подивитися хоч, який він з себе.
– Приїхала, глянула.- Губи старої судорожно затремтіли, і вона кілька секунд не могла вимовити ні слова. Нарешті, зробивши зусилля, промовила:
– Глянула це я: ну є Вітя! Так, милі, кажу, який же він сирота! Правнук він мій! Віддайте, кажу, мені його!
Насилу погодилися. Своєму написала: що ж ти, негідник, робиш сина сиротою зробив ?! А він, поганець, і досі додому не повернувся: на будівництво подався – няньч, мовляв, сама, а я тут ні до чого!
Тепер лиш інколи гроші шле. Але все більше листівки на свята. А про синочка ні слова. Стара знову надовго замовкла. Потім заговорила знову, дивлячись кудись у далечінь:
– Я тобі зізнаюся, іноді ніби вже й не рада, що взяла його. Адже через нього і Вітя зі мною не розмовляє, а він єдина моя підтримка була. Та й сили вже не ті аби з дитям возитися? Руки, ноги не слухають мене. Повіриш, ледве до хвіртки доходжу. Ноги ніби палиці – не гнуться. І як далі бути – не знаю. Саме час назад його в притулок везти. Так душа протестує: адже не можна так, не по людськи це.
Олена, схвильована її розповіддю, продовжувала стояти перед нею, немов очікуючи продовження. Розгублено озирнулася на хлопчика. Його погляд – пильний, не за віком допитливий – вразив і навіть трохи збентежив Олену. Але вона змусила себе підійти до Жені. Присівши поруч, ласкаво погладила його по волоссю. В очах хлопчика блиснув радісний вогник.
Схопившись на ноги, він відбіг до ґанку і, повернувшись, простягнув їй синього зайця. Олена підхопила Женю на руки. І він не тільки не відсторонився, навпаки всім своїм дитячим єством огорнув її. У Олени від хвилювання виступили сльози. Вона відчула, що готова стояти так дуже довго, вбираючи запах його м’якого волосся, відчуваючи на своєму обличчі його легкий подих.
Раптом, щось холодне торкнулося її руки. Олена, здригнувшись, озирнулась: перед нею стояла старенька. Це її пальці обдали її холодом. Однак Олена тут же забула про це – настільки її вразили очі бабусі: уже не сиві-прозорі, вони тепер були сповнені живого вогню і якоїсь нестримної радості. Губи старої невпинно ворушилися, наче вона щось намагалася, але ніяк не могла вимовити. Олені здалося, що вона хоче про щось попросити її, і, бажаючи допомогти їй, вона якомога м’якше спитала:
– Що?
Не відповівши, стара перевела погляд на Женю, і Олена побачила, як різко змінився вираз її очей. Олену несподівано пронизав здогад. Її душевне сум’яття, мабуть, тут же передалося очам, і це відразу помітила стара. Женя теж, здавалося, про щось здогадувався і допитливо дивився то на Олену, то на стару.
Нарешті бабуся змогла трохи вгамувати тремтіння в губах, і, дивлячись на хлопчика, вона
уривчасто промовила:
– Це мамка твоя.
Женя пильно подивився на Олену, потім з сумнівом – на бабусю, знову – на Олену і раптом слабо посміхнувся їй, з надією чекаючи її реакцію, яка і повинна була все визначити для нього.
Побачивши цю боязку посмішку, повні тривожного очікування хлоп’ячі очі, Олена рвучко претисла Женю до себе.
Через хвилину вона згадала про стару. Та як і раніше стояла перед нею. Запалі щоки її були вологими від сліз, але очі, спрямовані на хлопчика, здавалися сухими. Коли її рука потягнулася раптом до Жені, Олена злякано притиснула його ще міцніше до себе: встигнувши за ці секунди звикнути до думки, що хлопчик тепер рідний їй і найменший натяк на те, що його можуть відібрати в неї, викликав її протест. У тривожному очікуванні стежила Олена за рукою старої і зітхнула з полегшенням, коли та, перехрестивши хлопчика, втомлено опустилася на ґанок …
Хіба можна залишити цю дитину з зовсім кволою старенькою бабусею, і тим більше віддати його в дитбудинок, – думала Олена. Не маючи своїх дітей, вона прийняла рішення усиновити Женю.
А маленький Женя був радий і щасливий, що до нього приїхала мама. Він обіймав своїми рученятами її за шию і шепотів на вухо: «Ти моя мама, так?» Лена відповіла: «Так, синку, твоя мама, ми тепер завжди будемо з тобою разом».
