Візерунки долі

Західне сонце кидало теплі промені на вулички маленького містечка. Будинки стояли, як мовчазні свідки минулого, кожен із своїми історіями, що лишилися захованими за мереживними занавісками. Анна, тридцятишестирічна жінка з довгим каштановим волоссям, поверталася додому після довгого дня. Вона працювала в місцевій бібліотеці, де кожна книга була для неї більше ніж просто словами на папері — це були двері у нові світи.

— Пані Анно, ви сьогодні знову виглядали, як справжня героїня романів! — вигукнув Ігор, сусід, який мешкав через дорогу. Він був літнім чоловіком із добрим серцем, завжди готовим допомогти.

Анна усміхнулася й помахала рукою.

— Дякую, Ігоре! Гарного вечора вам!

Її будинок стояв на краю міста, трохи віддалено від метушливого центру. Маленький сад перед будинком був її гордістю. Троянди, лаванда та м’ята наповнювали повітря пахощами, які ніби запрошували зупинитися та вдихнути життя. Цього вечора вона вирішила провести час на веранді, загорнувшись у теплий плед та з чашкою ромашкового чаю в руках.

Але спокійний вечір змінився, коли Анна помітила дивний силует біля воріт. Хтось стояв у темряві, немов вагаючись, чи варто зробити перший крок. Вона встала і наблизилася до воріт.

— Доброго вечора, — промовив незнайомець. Голос був глибокий і трохи хриплуватий. — Вибачте за турботу, але чи можу я попросити склянку води?

Анна насторожилася, але вихована доброта не дозволила їй відмовити. Вона відчинила ворота і провела чоловіка на веранду.

— Сідайте, зараз принесу воду, — сказала вона, кинувши короткий погляд на незнайомця. Він був високим, із густим чорним волоссям і проникливими очима. Його одяг виглядав дорогим, але пом’ятим, ніби чоловік провів у дорозі багато годин.

Коли Анна повернулася зі склянкою води, чоловік уже стояв, роздивляючись її сад.

— У вас тут так затишно, — сказав він, п’ючи воду. — Ви дуже дбайливо ставитеся до всього, що вас оточує. Це… надзвичайно.

Анна лише усміхнулася у відповідь.

— Я люблю природу. Це допомагає заспокоїти думки.

— А що вас турбує? — спитав він раптом. Питання було настільки несподіваним, що Анна розгубилася.

— Вибачте, це некоректно з мого боку, — швидко додав чоловік, побачивши її здивування. — Мене звати Артем. Я… шукаю місце, де міг би зупинитися на кілька днів. Чи не могли б ви мені допомогти?

Анна вагалася, але щось у його голосі й погляді викликало довіру. Вона вирішила дозволити йому залишитися в одній із кімнат на другому поверсі.

Так почалася їхня дивна історія. Артем виявився мандрівником, який багато бачив і знав. Його розповіді були захопливими, але він рідко говорив про себе. З кожним днем Анна відчувала, що цей чоловік приносить у її життя щось нове, невловиме. Вони разом гуляли парком, обговорювали книги, пили чай вечорами і сміялися над дрібницями.

Але було в ньому щось таємниче, щось, що не давало спокою. Одного разу вона побачила його на веранді з листом у руках. Він виглядав схвильованим і задумливим.

— Щось сталося? — обережно спитала вона.

Артем підвів на неї очі. У них було стільки смутку, що Анна мимоволі відчула його смуток.

— Є речі, які важко пояснити, — сказав він. — Але я обіцяю, що коли настане час, я розповім.

Дні перетікали в тижні. Анна помічала, як її серце почало тремтіти кожного разу, коли він був поруч. Її друзі та сусіди почали цікавитися, хто цей загадковий чоловік, який тепер став частиною її життя. Але вона лише відмахувалася й говорила, що він просто гість.

Одного ранку Артем підійшов до неї, коли вона поливала квіти.

— Я мушу їхати, — сказав він, і ці слова пролунали, як грім серед ясного неба.

Анна оторопіла.

— Чому? Куди?

— У мене є справи, які потрібно завершити. Але я повернуся, якщо ви… дозволите.

Вона не знала, що відповісти. Її світ, який тільки почав знаходити гармонію, здавався розбитим. Але вона зібралася з думками і кивнула.

— Я чекатиму.

Він зник так само раптово, як і з’явився. Дні стали порожніми, але Анна вірила, що він дотримає свого слова. Вона часто згадувала його усмішку, його голос, його теплі слова.

Через півроку, коли осінь уже розфарбувала дерева в золоті відтінки, Анна почула знайомий голос біля воріт.

— Я повернувся. І цього разу — назавжди.

Її серце підстрибнуло. Вона вийшла й побачила Артема, який тримав у руках невеличкий букет її улюблених квітів.

— Дякую, що чекали, — сказав він, і його очі були сповнені тепла.

Цього разу Анна не вагалася. Вона відчула, що перед нею людина, яка більше не зникне. Їхні долі переплелися, як нитки в руках майстрині, створюючи щось нове — їхню власну історію, наповнену любов’ю, довірою і надією на майбутнє.

Василина Кишенівська

You cannot copy content of this page