– Мамо, приїжджай, бо як ми з цим усім справимося? Ви ж разом прожили сорок років.
– Майже сорок років, любі мої, я не приїду, якось самі справляйтеся. Ключі у Галини.
Нічого не міняється. Не спитали, як я, головне аби приїхала та робила те, що їм треба.
Так вже я дітям годила, так любила, що не помітила, як вони перестали мене сприймати як маму, яку треба берегти, а сприймали суто як гаманець, в якому завжди має бути повно грошей.
Саме тому, вони мені не сказали, що в чоловіка є жінка інша, яка періодично у нас в хаті жила. А він всім казав, що то його сестра приїхала погостювати.
– Діти, ви все знали, то чого не сказали мені правду?
– Ми не хотіли лізти у ваші з татом справи, – відказали вони.
Далі був поділ майна, мені вдалося залишити собі хату, виплатила йому кілька тисяч і думала, що вже все.
Але до хати я не могла зайти, то мені жарко, то холодно, то запах. З того всього, залишила ключі сусідці Галі, щоб час від часу провітрювала, а сама подалася на роботу.
Діти мені не телефонували, не перепрошували і я теж.
Аж тут минуло три роки і мій вже колишній не дуже молодий і здоровий чоловік раптом став прикутим до ліжка. Його нова жінка ще з ним пожила трохи, а тоді привезла його на мій поріг.
Галя, моя сусідка, ту оказію побачила і до мене телефонує, що так і так, чоловік вернувся.
Було б навіть смішно, якби не ці обставини. Я тоді їй і кажу:
– А ти дітям моїм зателефонуй, хай батька забирають до себе, так його покривали, то хай тепер і піклуються.
Вона так і зробила, а діти вже до мене телефонують, що вони ніяк не можуть це зробити, бо я їм по маленькій квартирі купила і гроші більше не висилаю, то їм приходиться тяжко працювати аби утримувати родину.
– Вертайся, мамо, та тата доглянеш, – кажуть.
Я тоді й сказала, що знають. Де ключі і хай батька доглядають, як хочуть, а я вже не дружина.
– Марто, та ви в шлюбі, – каже свекруха, бо ця теж мене дуже любить, – та бійся бога, то ж вік вже який у тебе і хто знає, як тобі буде. Вертайся і дай дітям спокійно собі жити, а ти жінка. То ти й піклуйся.
І що б ви на моєму місці зробили? Ну як такими бути, думати, що час пройшов і мати знову стане на граблі? Може, то зі мною, справді, щось не так?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота