– Ой, Михайлівно, – кажу, – А ви працюєте?
– Добрий день, миленька, – усміхається Михайлівна, – Та ось приходжу іноді, бо ж, як же ви тут без мене.
Акуратненька така, мініатюрна, років 65 їй, напевно.
– А як же ваша зарплата, – питаю, – Нас тут від сили десять квартир живе.
– Дванадцять, – суворо уточнює Михайлівна і додає, – Та яка там зарплата, війна ж.
Виявилося, що вона “просто так” кілька разів на тиждень заглядає в наш під’їзд – ліфти миє, квіти на поверхах поливає “щоб життя було”.
У мене ком у горлі.
Простягаю їй сто гривень “вибачте, що мало, ну може хоч морозивом себе побалуєте”. І безглуздо так почуваюся, дуже.
Михайлівна брати не хоче, пручається. У кишеню їй засунула.
Повертаюся від мами, а вона, уявляєте, тамбур мені помила.
Кажу, ну навіщо ви це, ну Господи.
А вона:
– Нічого, люба, мені нескладно, а тобі приємно буде, чистенько так, наче й немає війни, наче мир.
Я не втрималася, розплакалася.
І знаєте що. Цю країну не можна перемогти.
Чуєте ви? Ви можете нас окупувати, тримати в стpаху, можете кидати бoмби на спляче місто… Але.
Але перемогти нас неможливо.
Автор: Анна Гін.
Фото: ілюстративне.
08/09/2022
