Я була ще зовсім малою, коли батько привіз мене до бабусі. Пам’ятаю, що була зима і мені було дуже жарко в шубі, але дорослі не звертали на це уваги. Бабуся плакала, а тато бубнів і я не чула, що саме він каже.
Я не розуміла, чому мама не приходить по мене і чому бабуся плаче. Це тепер можу сказати, що тато вирішив, що не справиться з донькою сам, адже зазвичай, він не звертав на мене уваги.
Бабуся мене виховувала і встигала й на роботу, й в садок. Не знаю чи я й питала, де тато. З шепотів і коротких фраз стало зрозуміло, що батько вдруге одружився і затримує виплати. Я побачу його через багато років і спитаю тоді себе – чи це він і якісь сумніви закрадуться.
Мені взагалі тоді здавалося, що батька мати й не обов’язково, для чого він? Може, в нормальних сім’ях батьки захищають своїх дітей, але не в моїй. Хоч доля показала, що й мій таки частково мене захистив.
Отож, жила я собі і горя не знала, вчилася і закохувалася, розходилася і знову закохувалася. Безтурботна молодість.
А потім якось прийшла, а бабуся на підлозі… Відтоді у мене почалася ота чорна смуга.
Добре, що сусідки взялися організувати обдзвін всіх рідних і якась знайшла контакти мого батька. Але той не прийшов провести тещу.
Далі життя пішло так, як і в усіх – зі своїми сюрпризами і буденністю.
Я зустріла кохання всього життя – Вадима і ми стали жити разом.
У планах був гарний ремонт, діти, а, може, колись і весілля.
Але все перекреслив дзвінок з лікарні:
– Ви донька Тимофія Павловича? Його потрібно забрати додому…
Я була вражена звідки взагалі мій номер був у батька, вірніше, стаціонарний телефон бабусі.
Вадим був категорично проти того аби взагалі їхати до батька.
– Хто він тобі такий? Чого ти маєш його забирати додому та доглядати? Я взагалі з ним жити в одній хаті не буду.
Я намагалася сказати, що просто мушу. Адже ж батько.
Якби мені медсестра не показала чітко на нього пальцем, я б і не знала, що це він. Чоловік був не настільки старим, але от спосіб життя таки на ньому відбився. Він байдуже дивився на мене, а я не могла й дихнути біля нього, тому зустріч вийшла короткою.
Я розповіла про зустріч Вадиму і свої сумніви щодо того чи він мій тато.
– Я ж тобі кажу, десь паспорт твого батька взяв. Чужа тобі людина, а ти хочеш за ним доглядати?
Не знаю, я просто по-іншому не могла. Батька відвезли на нашу стару квартиру, де він жив з мамою. Там я теж не могла дихати.
Прийшлося мені розщедритися і на прибирання, і на позбавлення від тарганів та мокриць…
Перебираючи отак речі я й знайшла фото мами, тата і себе малої… Тільки заради цього фото я вирішила довести справу до кінця.
Вадим же поставив питання руба – або він, або батько.
– Я хочу вчинити по-совісті, – говорила я, але той мене не слухав.
Я жила практично з чужою людиною і піклувалася про нього більше, ніж він про мене. Це я розумом розуміла, але не могла його віддати кудись.
Більше Вадим не дзвонив… Батька не стало через пів року і я вернулася в бабусину квартиру і відчула, що таке вернутися в місце, де ти щасливий.
До Вадима я не вернулася завдяки батьку, розумієте, хлопець покинув мене в скрутний час, хоч це був мій вибір. Так, він міг його не підтримувати чи розуміти, але ж не відрікатися від мене.
Знаю, що він одружився і має дітей та дружину, живуть вони заможно і це могло б бути в мене.
Але мій чоловік Славко на сто відсотків моя людина, яка і в вогонь, і в воду… Тому я вдячна батькові за те, що так я змогла знайти своє справжнє кохання і жити з ним вже тридцятий рік.
Фото Ярослава Романюка.
