Я бачила як невістка втікає від нашого когута і просто паленіла. Ще чого доброго, побачить сусідка Василина, то по всьому селу рознесе.
Вчора хотіла біля коня сфотографуватися, то підійшла під задні ноги – вчасно син мій її відтягнув.
Кролів випустила, бо вони мають пастися на волі.
Корову доїти вона не буде, бо та періщить її хвостом.
Пішла збирати яйця і он бігає від когута.
І це дівчині двадцять п’ять років!
Я не могла собі уявити, що можна ще бути такою безпомічною.
Моя онучка Улянка, якій шість років, вона метикуватіша за цю дорослу жінку.
Принаймні, яйця несе до хати цілі.
– Ось, – невістка поставила на стіл два цілі яйця, – Той півень мене щось не любить.
Я мовчала. Краще було мовчати, бо як почну говорити, то знову очі зранку будуть червоні.
– Матвійку, – кажу я синові, – Вона хіба лише по телевізору худобу бачила? Сину, це ж яка безпомічність в такому дорослому віці! Її вовуд вкусив, то вона ревіла пів години. Я переживаю за тебе, сину.
Мені хотілося сказати конкретніше – вона недолуга і хай би брав собі Світланку заміж, а не оцю.
– Мамо, є люди, які просто не можуть жити в селі, – казав мені син, – От ви теж місто не любите і трамвая боїтеся!
Це правда, маю якийсь страх перед тими вусами… Але ж навіть я себе так в місті не веду та руками не розмахую.
– Матвію, привези мені щось від укусів, – просила його Мар’яна, – у мене аж ноги попухли від тих комарів.
Я плакала перед образами. За що мені таку невістку? Он у сусідки, Галина, ще всі сплять, а вона кури випустила, свині їсти дала і поки сусідка око відкрила – вже корова здоєна. А тут!
Їсти вона готувати на нашій плиті не може, бо не така пательня і газ не такий, там павук її лякає в туалеті, а там миша пробігла в коморі.
Вічно писк, виск, крик… Мене аж голова болить, відколи вона приїхала.
Я не маю хвилинки спокою, бо вона мені то травинку несе чи то точно бур’ян, то квочка за нею біжить, бо вона хотіла курчатко сфотографувати.
Я просто бачу, що така жінка не до життя. бо жити з кимось – то ділити відповідальність. А тут що? Ще одна безпомічна дитина? Я не хочу аби мій син був дітям і за маму і за тата.
– Матвійку, то тебе це зараз милує, але отак рік поживеш з нею і голова лусне. Дитино, чого ти раніше її до нас не привіз, а одразу одружився?
– Мамо. Все буде добре!
Скоро вже й я просила сина щось від нервів купити, бо дні йшли. Але невістка не мінялася, я навіть, думала, що то вона навмисно отак роль грає. Бо неможливо зараз отаким бути! Неможливо!
Вже би всі навчилися давати корові сіна в ясла, а не під ноги, бо їй страшно. Відрізнити моркву від кропу і цибулю від часника…
І одного дня я почула щось для себе незвичне – тишу. Я так зраділа! Точно перевірила чи її нема і побачила записку для сина.
Як же це гарно бути в тиші, під цяпання курчат і кукурікання півня… Рай!
Син вернувся з роботи і я показала листа. Матвій сказав, що поїде за дружиною і буде жити в місті.
Я не заперечую, ні… Просто, він зовсім інша людина, такий як я, чи приживеться він там чи буде так само бігати, розмахуючи руками, як його жінка? Не думаю, що з цим шлюбом та щось вийде. Бо я такої думки – люди або дорослі і розумні, з якими варто мати справу, або ті, що не беруть ні за що відповідальність і хочуть жити в мріях, що вони маленькі і їм треба все негайно дати.
Фото Ярослава Романюка.
