Так, абсурд, але чи хоче він дітей чи не хоче, що я думаю – ми цю тему старанно оминали всі ці десять років.
Ми були чомусь утверджені в думці, що дитину треба мати на рівні з машиною, десь між машиною і новою квартирою або поїздкою в Париж.
Має бути і крапка.
Звичайно, що ми старалися як могли і застосовували весь спектр, що надавала медицина, але все було намарне.
Це з самого початку я мало не щомісяця купувала тест в надії, що він покаже дві смужки, але тепер мене накрила така байдужість, яка межувала з думкою про несправедливість.
Адже інші не хочуть дітей і мають варто тільки раз це зробити, дехто взагалі відмовляється від дітей, а я не маю. Чим я гірша за інших?
Бували моменти, коли я не хотіла нікуди виходити, бо було таке враження, що всі навколо з дітьми, всі, тільки не я.
Я б тоді була радо виїхала десь на хутір, якби не робота.
Якось на черговому родинному святі, коли нам вкотре наголосили не баритися з дитиною, бо годинник тікає, я не витримала і встала з-за столу та пішла геть. Людська безтактність часто маскується за бажання порадити, навіть, коли вас про це ніхто не просить.
Чоловік вийшов за мною і я вирішила чи не вперше за стільки років з ним поговорити.
– Вікторе, я хочу дитину, якщо не свою, бо час показує, що це неможливо, але хай буде чужу. Я думала про те аби всиновити дитину і тільки думка, що ти хочеш власну, біологічну, мене від цього рішення спиняла.
– А чого я маю бути проти?, – здивувався чоловік, – Я теж хочу аби мене називали татом і байдуже хто…
– Ти серйозно?, – я аж рота відкрила від здивування.
– Так, я давно тобі хотів запропонувати, але ж я тебе знаю, ти б почала говорити, що я завжди шукаю прості рішення, а ти хочеш бути справжньою мамою, яка матиме маля своє…
– Та я вже не хочу цього, – сказала я, – То я колись таке дурне хотіла! То ти згоден?
– Так!
Я чи не вперше за багато років тієї ночі мала спокійний сон і мені не снилися дитячі магазини, переповнені малюками.
Ми таки довели справу до кінця, попри те, що всі ж рідні і далекі почали висловлювати нам своє бачення того, чому не треба це робити.
Я реагувала на такі речі, так як і на питання про власних дітей – оберталася і йшла геть.
Ми усиновили чудового малюка, назвали його Сергійком і в нашому домі все змінилося. Наче гора з пліч впала! Розумієте, я все ще думала про те чи буду любити дитину не свою, але як маленького ангелика можна не любити? Це просто любов з першого погляду.
Я рада, що тоді з чоловіком відверто поговорила про те, що він думає, а не те, що я думаю, що він думає.
Відверта розмова вона таки розбиває ілюзії, це правда, але це тільки на краще.
Якби тоді його не спитала, то я б зараз не мала синочка, не мала цих ніжних обіймів, цієї беззубої щасливої усмішки. Я б й далі огортала себе горем і бідою, злилася на весь світ і заздрила.
То чи так багато я втратила? Ні, я скинула гору і відкрила своє серце, бо так само й ця дитинка відкрила мені своє… І вона так само не знає чи не підведемо її ми…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
