Я заміжня третій рік. Відразу з’їхалися і стали жити на орендованій квартирі. Було очевидно, що рано чи пізно буде вирішуватися питання з іпотекою. Ну, це я думала, що очевидно. Чоловік просто жив, як жив і питання купівлі свого житла його не хвилювало.
Перший рік ми багато подорожували. Я розуміла, що як тільки ми візьмемо в іпотеку, відразу закінчиться легке і необтяжливе життя, тому хотілося по максимуму насититися позитивними емоціями. А другий рік припав на всі ці події. Доходи знизились і питання іпотеки забулося саме собою. Нам, навіть, довелося відмовитися від Оренди житла і півроку жити у моєї мами.
Потім ми знову орендували квартиру, хоча мама нас не гнала, ми взагалі в квартирі майже не перетиналися, вона теж дуже багато часу проводить на роботі. Ініціатором переїзду була я, мені було незручно, що ми приносимо мамі незручності, а чоловік дивувався, навіщо витрачати гроші, якщо з тещею прекрасно живеться.
Як йому було пояснювати, що з мамою у нас налагодилося спілкування відносно недавно, коли я перестала жити з нею під одним дахом, і що я не хочу псувати його знову, а це неминуче станеться, я знаю. Я просто сказала, що треба переїхати.
Коли доходи почали виправлятися, я підняла тему іпотеки. Чоловік спочатку віджартовувався, потім говорив, що зараз не найкращий час для таких рішень, все занадто нестабільно, потім просто закрив цю тему. Причин такої поведінки я не розуміла. Ну, лячно, не хочеться – це все зрозуміло. Але пора якось думати про майбутнє, про дітей. Куди їх на оренду, чи як?
Питання дітей у нас теж не обговорювалося раніше. Ми обидва знали, що хочемо дітей, але на цьому все. Саме плану, коли вони будуть, як жити під час декрету, що робити в разі форс-мажору – цього всього не було, не обговорювалося. Я вважала, що спочатку квартира, а потім вже діти, тому що в зворотному порядку зазвичай виходить але реально не просто.
Виявилося, що чоловік про це не думав взагалі. Вся його відповідь “ну, будеш при надії, дитина з’явиться, а там розберемося”. Відмінний план, надійний, як швейцарський годинник. Всі ці моменти накопичувалися, накопичувалися, а потім в один момент визріло, те що визріло.
Ми тоді були в гостях у свекрів, і на чергове запитання, коли ми їх порадуємо онуками, я пожартувала, що не раніше, ніж домовимося з чоловіком з приводу іпотеки. Чоловік парирував, що в такому випадку онуків батьки не дочекаються, бо іпотеку він не планує. Ми ще трохи про це там поговорили, потім перевели тему, але вдома я відновила розмову.
– Як це – не буде іпотеки? Ти став олігархом, а я і не знаю?
Чоловік заявив, що взагалі не бачить сенсу зараз брати іпотеку, тому що я потім піду в декрет, а він один може її не витягнути. На питання, який вихід він бачить із ситуації, чоловік відповів, що рішення на поверхні – моя мама продає квартиру, собі купує однокімнатну, ми собі купуємо однокімнатну, і всі раді. Я йду в декрет, а коли дитина підростає і я повертаюся на роботу, ми купуємо вже двокімнатну в іпотеку. Наші доходи, здача квартири – ось і без особливих затрат і навантажень гаситься іпотека.
Відмінний план, якби не один маленький нюанс – з якої радості моя мама повинна продавати свою квартиру? Вона разом з батьком на неї заробляла, вона вже звикла жити так, як живе, навіщо їй все міняти? Моєї частки в квартирі немає, вона відразу оформлялася на маму. Так що з цим варіантом все не так шоколадно.
– Ну ти ж ще не питала, може вона піде нам назустріч. Зрештою ця квартира все одно стане твоєю, ти єдина спадкоємиця. Просто частину спадщини ти отримаєш трохи раніше.
Я ще раз пояснила чоловікові, що мама не стане продавати квартиру, це до ворожки не ходи, я занадто добре її знаю. Те, що вона нас пустила тоді пожити – вже величезний подвиг з її боку. Та й не зобов’язана вона робити такі шикарні подарунки. Ми дорослі люди, руки-ноги на місці, можемо заробити і самі розібратися зі своїми житловими питаннями, навіщо когось вплутувати в це?
Чоловік зі мною не згоден. Він уперся, що іпотеку ми зараз брати не будемо, є варіант вирішити все простіше, вважає він. Але такого варіанту немає. Мама не стане продавати квартиру, і я прекрасно розумію її, я б теж не стала.
– Ось мої б батьки нам би допомогли, якщо могли. А твоя мама не хоче? Хіба ж так можна? – завершив чоловік розмову.
Тепер не можемо знайти спільної мови, навіть у дрібницях. Я все частіше замислююся про доцільність нашого з ним шлюбу. У нас абсолютно різні погляди на життя. Напевно, навіть добре, що у нас немає дітей. А може я не права, можливо все ж зачекати? Але чого чекати?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
