Всім я хвалилася, що дуже вдало мій Василько женився – до багачів, дівчина – красуня, квартиру їм подарували і будуть вони в місті жити та життю радіти. Але не так сталося, як гадалося.

Наче добре молоді жили, але все було так на показ, що я не розуміла навіщо? Що Настя не купить, все мусить в телефоні виставити: які квіти Орест подарував, які прикраси, де вони вечеряли, що їли, куди йшли. Ще й написи такі виставляла «Мій коханий, сенс мого життя», «Обожнюю тебе», «Дякую долі, що ти є»…

Син казав, що я нічого не розумію і тепер так прийнято, то ми звикли все ховати, бо жили в такому суспільстві.

Не знаю, може.

Стала я чекати онуків і знову ж дізналася про це не від сина, а побачила через фото на її сторінці. Це мене засмутило, бо як так?

І ось вже й дитинка є і треба не лише на грошах її батьків жити, але й самим щось думати. Став мій син ще більше заробляти, бо чим має його дружина хвалитися в мережі?

Я бачила, що син марнів і було видно, що він вже перевтомився, але він казав, що має з усім справитися. Тесть давав йому роботу управлінця, але сказав, що найперше має попрацювати сам експедитором, щоб знати всі нюанси і отак мій син рік їздив по всій Україні, розвозячи товар.

Того вечора він дуже спішив, бо мала бути річниця весілля і дружина вже приготувала грандіозне святкування з обов’язковими світлинами свого щастя.

За кермом заснув водій, з яким їхав мій син!

Я примчала в лікарню з чоловіком, але там невістки не побачила, свекри лиш зателефонували і спитали скільки потрібно грошей, правда, таки дали потрібну суму. А далі все, мій син став не потрібен дружині як чоловік, а свекрам, як зять. Настя жодного разу не провідала його, навіть до нас додому не приходила, а передала через водія його речі.

Не дивно, що в такій атмосфері одужання йшло дуже повільно і тоді я наважилася на переїзд.

В іншому місті ми наче отримали шанс на нове життя, було близько до реабілітаційного центру і ми придивилися будиночок в селі біля міста. Спочатку його орендували, а далі домовилися з господарями, що виплачуватимемо вартість частинами.

Син потроху оживав, особливо, коли навколо люди, які так само борються за своє майбутнє. Вони підбадьорюють один одного, мотивують і радіють тому, що отримали другий шанс.

Син ходить, поганенько, але ходить, головне, що руки добре слухаються і він вирішив, що буде займатися переобладнанням автомобілів для людей з особливими потребами. Мій чоловік йому в цьому допомагає, бо теж трохи знається на машинах, а я беруся за будь-яку роботу, щоб прожити.

Так, я колись тішилася, що ріднюся з багачами, а себе вважала таким середнім класом, а тепер ми кінці з кінцями зводимо. Коли Орест мене познайомив з дівчиною, яка йому подобається, то я вже не дивилася ні на вроду, ні на гроші, головне, щоб підтримувала мого сина, бо це виявилося найціннішим в сім’ї.

Іванка з цього села, вона така мудра, я б так сказала, до всього ставиться спокійно, знає чого хоче і йде до мети. Каже, що поставить або Ореста на ноги або його справу і я їй вірю.

Зі сватами першими я тримаю контакт, бо вони мені тоді дуже допомогли і запрошую до нас в гості, щоб хоч так онук бачився з нами і з татом. Настя вдруге вийшла заміж і так само тішиться щастям та дякує небу за єдиного, якого вона берегтиме і цінуватиме. Ага, до першого повороту…

А у нас теж радість – Іванка чекає дитину, нове щасливе життя, яке ми плекатимемо і підтримуватимемо.

Інколи себе питаю, чому це сталося з нами, ми ж звичайні люди і не готові були до такого. А потім розумію, що так ми пройшли перевірку на міцність і тепер нам вже точно нічого хвилюватися.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page