Коли Ольці виповнилося сім, мама занедужала якось швиденько. І її не стало.
Олечка вже тоді знала, що таке “погано”, і тому переживала по-дорослому. А тут ще – тато. Він, після того, як не стало мами, взагалі дивний якийсь зробився. І не плакав. І на роботу ходив. І бабусі, коли та запитала, чи можна їй до них з Олькою переїхати, сказав «переїжджайте».
Ось і стало їх знову троє. Тільки замість мами бабуся.
Олечка в кімнаті у себе плакала, тільки так, щоб тато не бачив. І все-все робила як треба. Ну, там школа, дім. І навчилася у бабусі готувати, тому що бабуся була мамина мама, а значить, мама теж у бабусі вчилася.
Коли Олечці виповнилося одинадцять, бабуся сказала:
– Андрійку, дорогий! Давай я Олечку до себе заберу. А ти про нову сім’ю подумай…
Олечка і тато здивовано так глипнули на бабусю. І тато сказав:
– Що ви, пані Маріє, таке кажите? У моєї доньки мами немає, то ви хочете ще, щоб і тата не було?
Олька нічого не сказала, але здивувалася сильно. Яка нова сім’я? Татко ж старий! Йому тридцять три вже. На її думку, в такому віці люди починають заклякати в очікуванні онуків.
Бабуся у них була тямуща, а тому, менше ніж за тиждень переїхала до себе, взявши з тата і Олечки обіцянку, що щоліта вони до неї. І якщо що, то вона тут як тут.
Ось і почали жити Олечка з татом. Вона приходила зі школи, робила уроки, а потім готувала вечерю до татового повернення. Тато смачно “нагодовувався” і йшов на диван, поки Оля мила посуд.
Потім вона приходила до тата, сідала поруч, а він обіймав її за плечі і говорив: «Ну, розповідай…» Це у них така гра була. Оля розповідала татові про всі уроки на завтра.
Потім вони «розмовляли про життя» і розходилися по своїх кімнатах, щоб почитати перед сном. Якщо хто-небудь запитав би Олечку, чи добре вони живуть, вона не відразу знала б, що відповісти. У будь-якому випадку, ні на одне зі своїх прохань вона ні разу не почула від тата «дорого».
Після батьківських зборів в школі, тато коротко звітував:
– Сьогодні я два рази почервонів…
або:
– Сьогодні я навіть один раз посміхнувся… але не сильно…
Коли Олечці стукнуло тринадцять, в їх дім якось вже дуже поступово і акуратно влилася Оленнка.
Теж стара, але молодша від тата, звісно.
Під час третього візиту, здається, Олечка, колупаючись виделкою в пюре, запитала:
– Ви збираєтеся бути моєю новою мамою?
Батько з Оленою їсти перестали. Потім тато сказав:
– Так, доню, Оленка буде тепер жити з нами. І мені б дуже хотілося, щоб ви подружилися.
Олечка продовжила:
– Ви, Оленко, нам не підходите. Наша мама красивою була, а ви – ні.
Батько підняв на Олю очі, і вона залилася рум’янцем. Потім буркнула: «Вибачте». Тим більше, що це була неправда: Оленка була гарненька.
Але покапризувати Олі все ж дуже хотілося, а тому вона продовжила:
– А як мені вас називати? «Мамуся» чи «Мачуха»?
Олена остаточно вже освоїлася, а тому відреагувала відразу:
– А це вже як тобі буде зручно. Тільки відповідати я тобі буду або «Донечко», чи «Падчерко».
І знову Оля зніяковіла і вибачилася.
Коли ж вечеря закінчився, і тато пішов в кімнату на диван, а дівчата залишилися наводити порядок, заговорила перша Олена:
– Знаєш, Олю, я ж щиро розумію, що маму тобі ніхто не замінить. І знаю, що таке втрачати близьких: у мене однорічного сина не стало, а згодом і чоловіка. Але ж час йде, і ми йдемо разом з часом. Ми з твоїм татом покохали один одного, але це зовсім не означає, що тобі доведеться його зі мною ділити. Це зовсім інше почуття. Давай спробуємо зробити наше життя втрьох новим щастям.
Потім підійшла, обняла Олечку за плечі і сказала:
– Я буду називати тебе Олечкою.
У Олі в носі щось там защипало, вона притиснула голову до плеча мачухи і відповіла:
– А я тебе – Оленкою.
