fbpx
Історії з життя
Видалила переписку в соціальній мережі. І свою сторінку. Видалить і з душі. А значить – зможе! Під’їхала на інвалідному візочку до вікна, глянула на місячне сяйво тими очима, у яких кілька місяців була чи то брехня, чи то не сказана правда

З монітора на Юлю глянуло миловиде чоловіче обличчя.

Сяючі очі дивилися так, ніби спостерігали за чимось дуже-дуже гарним, зачудовано і сонячно, губи усміхались лагідно і щиро, хвилясте волосся віночком прикрашало високе чоло. Юлі ніколи не подобалися вусаті і бородаті чоловіки, але цього поголеним важко було уявити – так гарно природа вималювала його підборіддя. Чоловік напівлежав на дивані, а біля нього світило оченятами кудлате смішне собача.

«Відпочиваємо…» – пояснював підпис під фото. Про це свідчила і сіренька зім’ята майка, але на ньому вона виглядала якось елегантно і водночас по-домашньому просто.

За матеріалами – “Є”.

– Привіт, дівчино! Ти хто? Польова царівна? Лісова фея?

– Привіт, красеню! Ні, я проста, земна… Але дуже люблю і ліси, і поля, і особливо – квіти…

– Я бачу це по твоїх фото! Навіть здається, що коли ти підходиш до них – вони розцвітають…

– Ти перебільшуєш, принце!

– Чому я принц?

– Не знаю, подумалося так… Ти гарний дуже…

І побігли слова: грайливо-веселі, задумано-тривожні, повідомлення за повідомленням, дні за днями.

Дивовижно співпадали думки, смаки, судження. Коли один з них розпочинав речення – другий міг його безпомилково закінчити, один щось розповідав про себе, другий повторював: і я, і мені так само…

– Ти така красуня… Я хотів би тебе намалювати!

– Ти вмієш?

– Так. Тут на моїй сторінці є фото з картинами. То мої роботи… А зараз я хочу створити ще одну. Під назвою «Зустріч»…

– Зустріч? Кого? З ким?

– Нашу з тобою…

– Ти про це думаєш, принце? Але ж ти мене не знаєш! Зовсім!

– Чому ж? Знаю! У тебе такі добрі очі! У них дуже багато любові до світу. Твої завжди щирі слова йдуть від такого ж доброго серця. Якщо я тобі принц, то ти – моя принцеса. Я так хочу побачити тебе!

– А якою ти уявляєш зустріч?

– Я чомусь завжди уявляю, що зустріну тебе під розквітлою яблунею, будуть пелюстки падати на твоє пишне волосся, місячне сяйво освітлюватиме тебе, а навкруги – високі трави… Я надивитись на тебе не зможу тоді!

– До травня ще так далеко, принце… Сніг ще лежить кругом!

– Так, і я на кілька днів хочу поїхати у гори…

– Ти хочеш малювати засніжені вершини?

– Можливо. А ще я дуже люблю лижі і хочу якнайскоріше летіти на них! А тобі це подобається?

– Колись давно, ще у дитинстві, я любила спускатися з гори, без палок, розкинувши руки, уявляла, що я лечу…

– Саме оце відчуття польоту і тягне мене в гори. Хочеш зі мною?

– Хочу, але не можу…

– А ще мені подобаються яхти! Це теж політ, але вже під вітрилом. І так само небо і простір навколо… Я обов’язково тобі все це покажу!

– От бачиш, недаремно тебе принцом назвала… Ще якби тобі вітрила червоні…

– Жартуєш… Я просто замріяний романтик, і так хочу багато побачити, спробувати. Я ще не говорив, що танці люблю, особливо бальні…

– Зрозуміло… Танці – це теж політ, як і лижі, яхти. А ти у мене – як птах, такий крилатий і такий недосяжний…

– Чому ж недосяжний? Ти сама все відкладаєш нашу зустріч! А я малюю собі уявно нові картини нашої зустрічі. Колись вони все ж будуть! І на полотні теж… Уяви, горить багаття – і в його світлі ми танцюємо з тобою…

– Художнику, ти раніше мене уявляв у місячному сяйві, зараз – при світлі вогнища. Чому завжди поночі?

– Ти вгадала… Бо я безсилий перед твоїми очима! Щось таємниче, незбагненне є у них. Я не зумію підібрати фарби для кольору твоїх очей, не зможу передати їх глибину. А ще, люба моя, я ніяк не можу збагнути причину вічного смутку в них і тим більше не хочу його малювати. Усе зробив би для того, щоби його ніколи не було! Але як?

– Скажи, як ти думаєш: не сказана правда – це брехня?

– Не знаю… Мабуть, так!

– Мій пресвітлий принце, крилатий птаху, любий красеню! Я тобі бажаю польотів високих-високих, де вершини засніжені, хвилі ласкаві, в ясному сяйві, в чарівних мелодіях!

Видалила переписку в соціальній мережі. І свою сторінку. Видалить і з душі, бо вона – фея. А значить – зможе! Під’їхала на інвалідному візочку до вікна, глянула на місячне сяйво тими очима, у яких кілька місяців була чи то брехня, чи то не сказана правда…

Автор – Євгенія Бучківська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!