Ну от скажіть мені, люди добрі, де в цьому світі справедливість? Сиджу зараз на кухні, дивлюся на старий родинний сервіз і відчуваю, як усередині просто все закипає.

Знаєте, буває таке відчуття, ніби тебе не просто обвели навколо пальця, а ще й змусили при цьому посміхатися і дякувати. Моя рідна мати, людина, яку я все життя вважала взірцем чесності, вирішила на старості років влаштувати такий «атракціон щедрості», що в мене волосся дибки стає.

Почну з того, що мама наша останні роки зовсім здала. Очі… вона вже майже нічого не бачить. Спершу була просто сильна короткозорість, тепер — повна темрява.

Шкода? Так. Я ж не кам’яна, я все розумію. І саме тому, коли все це тільки починалося, я перша казала: «Мамо, давай знайдемо професійну доглядальницю!». Я була готова платити, чесно. Я знайшла варіанти, жінок із медичною освітою, які б і тиск поміряли, і в квартирі порядок підтримували.

Але тут на сцену вийшла моя старша сестричка, Люда. О, Люда у нас свята! Вона закотила очі й сказала: «Як ти можеш, Оксано? Рідну маму — в чужі руки? Та нізащо! Я сама переїду, я буду поруч, я — донька». І що ви думаєте? Переїхала. Зібрала свої манатки, чоловіка свого, Віталіка, під пахву — і в мамину трикімнатну квартиру в центрі міста.

Я тоді подумала: «Ну, молодець, бере на себе важку ношу». А зараз я дивлюся на це і розумію: це був стратегічний хід. Багаторічна облога фортеці завершилася успіхом.

Вчора ми зібралися всі разом. Ну як «разом» — вони мене запросили, напевно, щоб просто перед фактом поставити. Мама сидить у своєму улюбленому кріслі, очі кудись у порожнечу дивляться, а Люда поруч, наче особистий секретар, чай підливає, подушечку поправляє.

— Оксаночко, — каже мама таким тихим, тремтячим голосом, що аж серце має краятися, — ми тут подумали з Людою і Віталіком… Важко мені в місті. Поверхи ці, шум, вийти нікуди не можу. Хочу я квартиру продати.

Я кивнула, хоча вона того не бачила. Продати трикімнатну в сталінці — це ж величезні кошти. Можна було б і мамі умови царські створити, і нам із Людою допомогти порівну. Але далі почався справжній цирк.

— Ми вирішили так, — продовжує мама, — купимо дві невеликі однокімнатні квартири. Одну тобі, Оксано, щоб ти мала своє житло, а другу — Люді. Оформимо на вас одразу.

Ну, думаю, окей, це чесно. Квартира кожній — це справедливо. Але зачекайте, трикімнатна в центрі коштує значно більше, ніж дві однушки десь у спальному районі. Залишається чимала сума. Куди вона піде?

І тут Люда, така вся лагідна, вступає:

— Розумієш, Ксюш, мамі ж догляд потрібен постійний. В однокімнатній їй буде тісно з нами. Тому ми з Віталіком вирішили, що переїдемо в село. У нього там від батьків лишився недобудований будинок. Великий, цегляний, сад чудовий, повітря чисте. Мамі там буде як у раю.

Я дивлюся на Люду, потім на Віталіка. Той сидить, очі в підлогу, мовчить.

— І? — питаю я. — А решта грошей де?

Мама кашлянула, ніяково так:

— Оксаночко, ну оті кошти, що лишаться після покупки квартир… ми їх вкладемо в той будинок. Треба ж дах перекрити, опалення зробити, ремонт такий, щоб мені було зручно орієнтуватися. Люда з Віталіком там усе під мене облаштують. І я буду з ними жити.

У мене в голові в ту мить наче щось клацнуло. Ви тільки вдумайтеся в цю схему!

Значить, мені — порожня однокімнатна квартира в якомусь старому будинку. Люді — теж однокімнатна, яку вона, я впевнена, одразу здаватиме в оренду. І плюс до того — Люда отримує фактично капітальний ремонт і добудову свого приватного будинку за мамин кошт! Гроші, які мали б належати нам обом як спадок, просто зариваються в землю зятя!

— Мамо, — кажу я, намагаючись не зірватися, — ти розумієш, що це нерівноцінно? Будинок Віталіка — це власність Віталіка. Сьогодні вони там живуть, а завтра що? Ти вкладаєш туди купу грошей, які по суті є моєю часткою теж. Чому б просто не поділити залишок коштів навпіл після покупки квартир?

Люда одразу до мене, очі на мокрому місці:

— Ти тільки про гроші й думаєш! Я п’ять років біля мами! Я їй і їсти готую, і мию її, і гуляти воджу! Ти хоч раз приїхала, щоб вночі до неї встати, коли їй погано було? Тобі аби доглядальницю найняти і здихатися! А ми життя своє на це кладемо!

Ось він, головний козир. Догляд. Цим словом тепер можна виправдати будь-яку несправедливість.

— Людо, — відповідаю я спокійно, хоча руки трусяться, — я пропонувала оплачувати допомогу. Ти сама відмовилася. Ти сама хотіла жити в центрі в великій квартирі, не платячи ні копійки за оренду. Ти ці роки жила за мамин кошт, їла з її пенсії, Віталік твій теж не перетрудився. А тепер ви хочете за мамині гроші відбудувати собі маєток у селі?

— Як тобі не соромно! — Мама теж розхвилювалася, почала шукати рукою склянку з водою. — Люда — моя опора. Вона для мене все робить. Я хочу, щоб їй було легше. А тобі квартира мало? Ти ж молода, заробиш ще.

«Заробиш». Це моє улюблене. Значить, одна донька має гарувати на двох роботах, щоб якось випливти, а інша — отримати все на блюдечку, бо вона «опора».

Я сиділа і дивилася на них. Вони все вже вирішили. Там, за моєю спиною, були проведені розрахунки, обрані матеріали для даху, мабуть, уже й колір шпалер у Людіній новій спальні затвердили.

Мама через свою неміч стала пластиліном у їхніх руках. Вона ж не бачить документів, вона не бачить рахунків. Вона вірить кожному слову Люди. А Люда вміє співати: «Ой, мамочко, тут треба стільки всього зробити, щоб тобі було добре, грошей ледь вистачає».

А я знаю, скільки коштує ремонт. І я знаю, скільки коштує та трикімнатна квартира. Там лишається сума, на яку можна купити ще одну однушку, а не просто «дах підлатати».

Виходить, що Люда отримує:

Однокімнатну квартиру (актив).

Оновлений, сучасний будинок (комфорт).

Повну владу над мамою і її подальшими коштами.

А я? Я отримую «мінімум», щоб тільки рота не відкривала.

— Знаєш що, мамо, — сказала я, встаючи з-за столу. — Я тебе дуже люблю. Але те, що ви зараз робите — це не про любов до тебе. Це про те, як Люда хоче забезпечити собі старість моїм коштом. І якщо ви думаєте, що я просто підпишу папери і буду спостерігати, як ви розтринькуєте мій спадок на чужі будинки, то ви дуже помиляєтеся.

Віталік нарешті подав голос:

— Оксано, ну чого ти кип’ятишся? Ми ж для мами стараємося. В селі їй буде краще.

— Для мами чи для свого фундаменту, Віталіку? — відрізала я. — Якщо хочете доглядати маму в селі — доглядайте. Продавайте мамину квартиру, купуйте три однушки: мені, Люді і мамі. А мамину квартиру здавайте і за ці кошти робіть їй умови в селі. Оце буде чесно. Власність має лишатися власністю, а не переходити в твою кишеню під виглядом «ремонту для тещі».

Вони почали щось казати мені в спину, мама плакала, Люда називала мене невдячною істотою. Я вийшла, гримнувши дверима так, що аж шпаклівка посипалася.

Іду по вулиці, і дихати важко. Не від жадібності, ні. А від цього відчуття, що тебе за дурепу тримають. Я все життя намагалася бути хорошою донькою. Я пропонувала вихід чесний. А тепер виявляється, що я — другий сорт, бо я не живу в маминій спальні 24 на 7.

Але знаєте що? Я цього так не залишу. Я знайду юристів. Я зроблю експертизу вартості маминого майна. Я доведу, що цей «розподіл» — це порушення моїх прав. Якщо мама не бачить, що відбувається, то я стану її очима, навіть якщо вона цього не хоче.

Я не дозволю Люді привласнити те, що належить нам порівну. Справедливість має бути. І якщо для цього треба буде пройти через суди і розірвати ці «сімейні зв’язки», які насправді виявилися формальністю — я це зроблю. Гроші будуть поділені порівну. Кожна копійка. Бо я права, і я не дам витерти об себе ноги, навіть якщо це намагаються зробити найрідніші люди.

Це тільки початок. Подивимося, як Люда заспіває, коли справа дійде до реальної оцінки майна і юридичних обмежень на розпорядження грошима. Я не дозволю їй зробити з мене жебрачку, поки вона будуватиме свій сільський палац. Готуйтеся, родичі. Починається справжня боротьба.

Головна картинка ілюстративна.