Вирішила віддати синові свої старі меблі зі спальні та кухні. Адже ж у них там нічого немає. Сплять на надувному матраці. Я й говорю, що ми з батьком купимо собі нові, а ви забирайте наші. Але невістка незадоволена. Каже, її мама ніколи б не віддала дочці старий мотлох.
Але ж наші старі меблі ще в хорошому стані. Купували її наприкінці нульових. Тоді вона влетіла в копієчку, але сім’я у нас забезпечена, могли дозволити. Звичайно, минув час і настав час змінити обстановку навколо. Хочеться чогось новенького у домі, та й гроші на це є.
А попередні меблі виглядають пристойно! Вона ще прослужить багато років. Жаль викидати! З продажу не отримаєш багато зиску. Метушитися, покупців шукати, фото виставляти. Кому потрібні ці клопоти.
— Ви просто хочете зіпхнути нам непотрібний мотлох, – заявила мені Аліса.
– Я бажаю вам найкращого! – Кажу їй. — У вас там порожньо, ехо гуляє. Я віддаю непогані речі, а ви ще незадоволені.
Я й так із квартирою допомогла молодим. Продала дачу, і залишилися ще заощадження. Молоді додали ту суму, що мали, і купили двокімнатну квартиру. Розраховували на те, щоби комфортно жилося, коли з’являться діти.
На ремонт я взяла у борг у своєї сестри. Дрібниці, вони зможуть віддати ці гроші.
Ми з чоловіком не контролювали, як молодята розпоряджаються фінансами. Сказали, що вони вже дорослі та самостійні, тому всі рішення ухвалять самі.
Діти зробили простий ремонт у квартирі. Побілили стіни та постелили лінолеум. Але грошей на меблі немає. Син більше позичати нічого не хоче, поки живуть серед порожніх стін з декількома табуретками та матрацом. Але, з чогось треба починати?
Однак я і тут вирішила їх врятувати.
— Кухня в мене вбудована, її можна розібрати і знову встановити у вас, — говорю молодим. — Все одно це бюджетніше за нову. У мене є і витяжка, і плита. А меблі в спальні взагалі ще як нові.
Син начебто зрадів, а ось невістка незадоволена.
Аліса, напевно, думає, що людям похилого віку меблі не потрібні. Вона вважає, що правильніше було б навпаки — молодій сім’ї купити нові меблі.
— Моя б мама так ніколи в житті не вчинила б, – говорить похнюплено, – Вона нам нові купила б, а собі залишила ті що є. А то у вас якось не по-людськи виходить.
— А ти, дитино, – кажу їй не стримавшись, – спочатку сама хоча б на такі, як у мене старі зароби, а потім і розпоряджайся ними. Поки, бачу, крім табуретки і матрацу за п’ятсот гривень у тебе ні на що коштів немає? Тому і розмови у нас з тобою не вийде. Різний у нас з тобою рівень.
Меблі купуватиму собі і крапка. Не захочуть ці – викину. Але рішення не зміню. Чи я не права?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
