Це було багато років тому і мені теж було багато років, я вже думала, що не переживу ще одну зиму, бо ж на носі вже шістдесят, а жити нема для кого та й для чого… Чоловіка мого не стало давно і я сама жила в батьківській хаті, яка знала кращі часи.
Пам’ятаю, що сиділа на почорнілій від часу та погоди лавці і дивилася, як останні жовті листочки тремтять на гілках горіха. Отаке все зчорніле було й в моєму почорнілому житті.
Як чую – скрипнула хвіртка і до мене підходить дівча, таке мале та худюще, я нікого такого в нашому селі й не знала.
– Вибачте, ви Марія Тадеївна, – питає так несміло.
– Я, – кажу та придивляюся до неї.
– Я ваша донька, Орися, – каже і так голову вверх задерла, ніби готова до будь-якої відповіді.
– Звідки.., – я ледве це прошепотіла.
– Мені вашу адресу дали в інтернаті, бо я вже повнолітня і маю право знати, хто моя мама. Я хотіла прийти і спитати, чого ви мене віддали, – каже, а на віях вже сльозинки.
Я не знала, що й сказати… Дивилася на ті останні листочки, на всю ту чорноту, що мене оточувала і прошепотіла «пробач».
Вона сіла біля мене на лавку і я її обняла.
Так Орися залишилася жити в мене і в моє життя вернулося літо.
Дівчина була працьовитою і метикуватою, тому й вчилася в місті і до мене приїжджала кожного дня. Ми розгорнули цілу господарку з двох кіз та кота Василя.
А через кілька років. Червоніючи, Орися прийшла зі звісткою, що виходить заміж.
– Як, – я аж завмерла, – Куди?
– Мамо, – каже мені, – Та отак, до вас, коли не проженете.
– Не прожену!, – я обняла її, бо так злякалася, що знову буду сама.
Весілля було скромне, бо й грошей у нас не було багато, але чоловік був добрим господарем, тому скоро на нашому обійсті ставало все менше і менше чорних дощок, а все пахло свіжими дошками та свіжою фарбою.
Далі бігали по подвір’ю вже й онуки, а я як та квочка слідкувала аби не впали чи не вибігли за хвіртку, чи пес чужий до нас не прибіг…
Де й сили бралися – не знаю… Все встигала, за всім слідкувала і не могла Богу надякуватися за його ласку.
Але роки беруть своє і відчуваю, що вік мій не довгий.
Орися кинулася мене по лікарях водити, а я їй кажу:
– Дитино, – кажу я їй, – Бог мене так поблагословив на старості, що я щаслива, що моє життя так завершується.
Вирішила я й висповідатися та розказати все священикові, бо маю дуже тяжкий гріх, який хочу забрати з собою. Але у отця була інша думка:
– Ви маєте зізнатися Орисі, бо я вам гріх не відпущу…
– Але тоді вона мені може не пробачити,- кажу йому.
– Якщо має добре серце, то пробачить. Вона ж теж мама.
Я довго вагалася і подумала, що Бог мені дав шанс мати доньку тоді, коли я вже впала у відчай, то нехай і та жінка теж матиме змогу отримати доньку, хоч на старості літ.
Я покликала Орисю і сказала:
– Доню, я хочу тобі зізнатися. Знаю, що ти мені можеш не простити, але час ще у тебе є, може ще й є у твоєї справжньої мами… Орисю, я не твоя мама… Я ніколи не мала дітей, хоч дуже хотіла. А тут ти прийшла до мене, як останній шанс і я ризикнула… Пробач мені, дитино…
Орися мене обняла міцно-міцно…
– Я знаю, що ви моя справжня мама, а та жінка, яка мене кинула багато років тому тепер живе і знати мене не хоче. Я вже потім дізналася, що переплутала… Я не маю за що вас прощати, лиш можу дякувати за все…
Отак, інколи лише здається, що нема ніякого просвітку і ти лиш теліпаєшся, як той листок, що от-от зірве холодний вітер… Але потім настає літо… Завжди…
Фото Ярослава Романюка.
