Ох…
Мій чоловік був великим начальником, тому ми мали все в ті часи – найкращі путівки, перепустки в універмаги, товари по блату і найкраща освіта для нашої доньки. Вирощена в таких умовах, вона не спішила заміж, а все перебирала кавалерами.
А, коли вже вплив батька став мінімальним, коли не лишилося з минулого нічого, крім квартири, вона вирішила, що має вхопитися за свій останній шанс – колегу по роботі, Сергія.
Привела знайомити, а воно таке… ой, слів нема… Одні велетенські окуляри в пластмасовій оправі.
– Що ти, доню, в ньому знайшла, – питала я її.
– Зате буде вірним, – філософськи підійшла до питання вона.
Прогнозовано, що й перша дитинка була пізня і кволенька. Ліля не звикла ні про кого піклуватися, тому я взялася за піклування онучки, а вона вийшла на роботу.
– Чого я буду сидіти в чотирьох стінах? Якщо ти не хочеш доглядати онучку, то на це є ясла.
Звичайно, що я свою кровиночку нікуди від себе не відпустила і все встигала з маленькою – і продукти купити, і вечерю приготувати, і погуляти…
Пройшло років три, як Сергія стала не впізнавати. Я тоді ще нічого не підозрювала, а Ліля тим більше. Але скинув Сергій окуляри, якось змужнів, випростався і вже тобі не дрібний офісний планктон, а бізнесмен середньої руки.
Ліля продала все своє золото, дещо позичили під заставу квартири і пішли у них справи добре.
Але ж все має свою ціну.
Раптом, почав зять мені дорікати, що я пхаюся в їхнє життя: то важливі документи переставлю, то речі його зіпсую, то спеціально з хімчистки не заберу. Донька мене захищала і ставала на мою сторону, але потім сталася та оказія. Задумали вони поїхати закордон у відпустку.
Всі речі спакували, квитки, паспорти, зранку взяли таксі і поїхали. Я тільки полегшено зітхнула, бо хоч квартира велика, але ця атмосфера таки мені гнітила.
Аж тут приїжджає донька вся в сльозах:
– Де ти діла мій паспорт? Я в сумку – обгортка є, а паспорта нема! Через тебе він полетів сам на відпочинок! Знати тебе не хочу, – кинулася вона по квартирі, далі в мою кімнату і під стосом білизни знайшла документ.
Я була в шоці. Я пояснювала, що я нічого не знала і нічого не робила, але донька стояла на своєму:
– Ти це робиш спеціально, не хочеш аби я була щаслива, так? правий був Сергій, що ти все робиш навмисно!
Сергій приїхав щасливий і засмаглий, а ми вкрай знервовані і бліді.
Зібрали вони «сімейну нараду» і давай мені пропонувати виїхати з квартири в однокімнатну, яку вони мені будуть орендувати:
– Продати вашу квартиру ми не можемо, бо на ній кредит. А жити разом з вами неможливо,- почав Сергій, – Тому піти маєте ви, якщо бажаєте щастя доньці.
– Ага.., – я помовчала, а тоді кажу: «Або виїжджаєте ви, мої любі бізнесмени, куди хочете, такі і бути, я з онучкою буду тут, тим більше їй тут школа подобається. А ви собі думайте, що хочете».
Що тут почалося! Вони й не припускали, що я не захочу піти! Донька істерика, зять теж, тільки онучка підійшла і каже:
– Бабусю, нам треба буде й маму залишити, бо тато комусь казав, що з мамою жити не хоче, бо любить Лесю.
То була оказія. Виявилося, що Ліля таки здогадувалася про те, що чоловік не зовсім їй вірний. Ми з онучкою залишили їх на кухні виясняти стосунки, а самі пішли вкладатися спати.
Не знаю, що за комбінацію видумував мій зять, але Ліля швидко поставила крапку, для мене головне, що квартира тепер без ніякого боргу, а зятьок хай вже якось сам стає крутим бізнесменом без нас.
Донька мене дуже перепрошувала і я їй пробачила. Загалом, я рада, що вона подарувала мені онучку. А все інше – пусте, головне – здоров’я.
Фото Ярослава Романюка.
