В молодості у мене був кавалер дуже несміливий. Чекав мене завжди з квітами біля входу в училище, але підійти соромився. Я знала, що він за мною сохне, вже всі дівчата знали та хіхікали:
– Дивися, Галю, твій знову стоїть як годинник. А чи підійде цього разу?
Андрій не підходив і згодом від такої гордості, що у мене он який відданий кавалер, я почала відчувати роздратування.
Нащо отак ходити та квіти в садках обривати, щоб не могти підійти до дівчини та запросити її в кіно?
Навіть, коли ми бачилися в училищі просто на перерві, то він не міг мені й слова сказати. просто дивився на мене і все.
Я махнула на такого кавалера рукою, бо що є, а що нема – на одне виходило.
Вже й навчання закінчувалося, а Андрій все мені не міг зізнатися, що мене любить, а я вже точно нічого до нього не відчувала, крім якогось роздратування.
Вернулася додому, бо так ніякого хлопця на навчанні собі не знайшла, адже однокурсники наче знали, що мене Андрій любить і наче я зайнята, тому й не залицялися… Ну таке, знаєте, ні собі, ні людям.
Зате в мене вдома мене чекав кавалер і я вирішила, що вже мої роки пізні, а це на хвилиночку, двадцять років і пора виходити заміж.
Ще раз кажу, що то було в моїй молодості.
Почали ми з Михайлом жити разом і все у нас добре: діти, робота, будинок будуємо…
Я вже й забула за Андрія, адже пройшло десять років і про нього я нічого не чула.
Діти у нас пішли один за другим і вже їх трійко, Степан, Алінка і Федько.
Просто зразкова родина…
Але потім мій Михайло як захворів, то й пішов у засвіти. Я не розуміла, що взагалі коїться. Коли вчора ще дужий чоловік просто танув на очах.
Добре, що були малі діти і я не мала часу багато думати над тим, наскільки життя несправедливо зі мною обійшлося.
На наступний рік якраз мало бути десять років, як ми закінчили училище і подруги-одногрупниці запросили мене на зустріч.
Я йти не хотіла, бо взагалі не було ні за що купити одяг, а ще дорога, а ще складка… Але мама моя наполягла:
– Їдь, дитино, хоч згадаєш, яка в тебе молодість була безтурботна… Відволічешся.
Сестра мені позичила одяг, взуття і я сіла на автобус.
Їхала і згадувала як це було колись, серце щеміло, бо я пригадувала до дрібниць кожен поворот, села, церкви… Майже все так, як було колись, мало що змінилося.
Зустріч пройшла дуже тепло, ділилися історіями, згадували минуле… І ту я й зустрілася поглядом з Андрієм, він просто був як і колись – мовчав і дивився.
Я роздратувалася, як і колись і вирішила підійти до нього. Хотілося аби він просто втік від мене і ніколи більше отак не дивився.
– Привіт, Андрію, – кажу я йому, – Як життя? Розказуй…
А він наче крізь землю хоче провалитися, а я не відстаю:
– А в мене, знаєш, чоловіка нема, троє дітей, корова, дві свині, гуси, качки та кури… Працюю зранку до вечора… Що в тебе нового?
А той далі щось ні бе, ні ме… Я лиш голову відвернула, а його й слід простив… А я чи не вперше за той рік і розреготалася… Бо й справді було дуже кумедно…
Життя йшло далі, як десь через пів року до нас перевели вчителя. Всі жінки почали шушукатися, хто та чи одружений. А я просто мало не впала від подиву – Андрій!
– Я спеціально перевівся, Галю, щоб тобі допомогти та стати тобі чоловіком, а дітям батьком.
Я лиш фиркнула, але далі було щось неймовірне: той тихий Андрій виявився дуже наполегливим і щодня приходив після роботи до мене додому, щоб чимось мені допомогти. Звичайно, що мені бракувало чоловічої руки. Тому я не соромилася давати йому найбрудніші і найскладніші завдання, але він стійко і зі стайні вичищав, і косив, і копав, і возив.
Повечеряє з нами і до себе.
Вже по селу говорять, вже моя мама мене просить щось вирішити, бо ж як так чоловіка довго на відстані тримати. А я все чекаю, коли Андрій з квітами прийде. Але нікому ні слова, що я хочу…
Ми якраз сіно повозили та позакидували і я пішла готувати вечерю. Клопочуся і раз чую – липа запахла і так, що аж в голові закрутилося.
Я озираюся – Андрій з оберемком цвіту липи питає мене:
– Галю, вийдеш за мене?
– Думала, ти ніколи не наважишся, – прошепотіла я…
У нас п’ятеро дітей і ми разом вже сорок років…
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
