Я була певна, що хороша людина, але мені тоді лице просто лупилося. Як я могла так вчинити з людиною, яка мене виростила?

Нас було троє: я, брат Руслан і сестра Варвара, і всі ми були на забезпеченні бабусі. Наші батьки були то на заробітках, то собі були. Отак про них скажу, бо вже треба про батьків тепер лиш хороше казати. Але вони просто лишали нас на бабусю, яка мала нас і няньчити, на роботу ходити в колгосп і ще й корову тримати та городи.

Як вона все встигала – я не розумію. Звичайно, що я, як старша, бавила менших і могла в шість років і їсти малим придумати, як ото хліб з цукром та горнятко з молоком. І ніхто не вередував, що не смачно, бо як голодний, то це найсмачніша страва.

Коли ми виросли, то розлетілися від бабусі хто куди: сестра в сусіднє село, я в місто, а брат поки був біля бабусі, але вже планував женитися.

Скажу, що я рідко приїжджала до неї, бо вже своє життя та робота. Коли телефонувала їй, то вона ніколи не жалілася, а завжди раділа, що у мене все добре, а у неї «та все полегки, коби не гірше».

І так я роки жила з такою інформацією і нічого мені не кололо в серці. Приїду раз в рік, а вона й щаслива. Пригощає чим є і бідкається, що я мала попередити, бо тоді б вона й на холодець поставила, й голубців би накрутила.

А одного року я до неї телефоную, а ніхто не бере слухавку. Я до сестри телефоную, бо ж хвилююся, адже бабусі вже було сімдесят вісім років.

– Та не знаю, – каже вона, – я якось була, то все у неї добре.

– А, коли ти була?, – питаю її.

– Та десь місяць тому або й більше. Та не переживай, десь телефон поставила, от і не чує.

Я зателефонувала до брата, але взяла трубку його дружина і замість того аби відповісти, що з бабусею, почала мені на нього жалітися.

– Нащо я тільки заміж за нього виходила, ні грошей, ні допомоги.

Я кинула слухавку і вирішила поїхати до неї.

Хата застала мене чорними вікнами і холодом. Бабуся лежала на ліжку хвора, в хаті страшна холодрига. Мені лице лупилося!

– Ба, ну що ви! Чого ж ви мені не сказали, що все ось так.

– Та що буду казати, вже мій такий вік.

Я перевезла бабусю до себе. Я давно їй пропонувала, щоб вона у мене жила, але вона завжди вперто відмовлялася, а тепер я бачу, що треба було таки приїхати і відвезти її. А то я собі перекидала відповідальність на когось. На сестру, яка в сусідньому селі та має приходити до бабусі. На брата, який в тому ж селі і мав би до неї навідуватися час від часу, вона ж йому не чужа.

А все вийшло так, що кожен думав на іншого, а бабуся сама в хаті замерзала. Певно, їй було соромно й до сусідів іти та просити про допомогу, бо ж троє онуків здорових, а вона отак в хаті слабує.

Їй у мене сподобалося:

– А чого ж я до тебе не хотіла їхати?, – каже вона мені, – То у тебе так, як на курорті! Все зручно, тепло і завжди можна в холодильник зазирати та їсти смачне.

– От бачите, а ви до мене їхати не хотіли.

– Та я заважати не хотіла, – казала вона, – Кому старі люди вже треба тепер?

Звичайно, бабуся ще думає, що вона на весну поїде в село город садити. У неї вже в планах, де що садити, бо треба нам трохи дати з собою і самій щось їсти. Я їй не перечу, бо до весни ще дуже далеко, головне аби вона мені була тепер здорова.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page