Сорок років тому я не сказала бабусі, чого так гірко плакала, що й світ мені був немилим і я б радо його покинула. Бабуся тільки спокійно дивилася і казала:
– Гріхом таке думати! Ти не знаєш, що тобі Бог приготував, а дурниці такі кажеш…
Для мене то не були дурниці, адже мій перший хлопець заявив мені, що його мати проти того аби він на мені женився.
– Ти на матір її подивися і будеш знати, чому ні!, – казала вона йому.
Так, мати моя була ще тим подарунком… Вона й мене на світ привела в дев’ятнадцять років. Але хто ж знав, що замість стати щасливою мамою, вона вирішить підтримати тата в любові до біленької…
Отак я росла в бабусі, а мати моя та батько на все село були приказкою.
А от Антон був просто чудовим хлопцем, ми з першого класу дружили. А після випускного все й сталося.
Я була певна, що після такого люди мають одружитися, тим більше, що таємно мріяла, як виходжу заміж за Антона в білій сукні, як ми разом живемо, як виховуємо спільних дітей. А тоді Антон і ошелешив мене рішенням батьків, що з такими, як я не одружуються.
Бабуся гладила мене по голові і казала:
– Дитино, як родина тебе не хоче. То вже тут нема про що говорити… Не будете ви щасливі, бо буде завжди якась між вами причина для сварки… А сваритися, то хіба життя? Долю й конем не об’їдеш, а що має бути твоє – то буде.
Я ще побивалася кілька місяців, а потім пішла вчитися в училище. Додому рідко приїжджала.
Антона забрали в армію, але він мені не писав ні слова, тому мій жаль за ним перетворився вже в злість. Мама ж тут не проконтролює-міг би й написати!
Потім за мною почав бігати один гарний хлопець і подумала, що чом би й ні?
В двадцять я привела на світ мою донечку Лесю і почувалася дуже щасливою. Ми працювали з Русланом та будували плани на майбутнє.
Не скажу, що кохала чоловіка всім серцем, але я була йому вдячна за все, що він робив для мене та нашої дитини, як то кажуть, все тягнув в родину.
Через десять років у нас вже й дача своя була і ми збирали на машину. Звичайне життя, де багато клопоту і дрібка щастя.
Бабусю я просила переїхати до нас жити на дачу. Але вона сказала, що нікуди не поїде, бо тут у неї всі на цвинтарі лежать, то й вона має.
Хоч я бабусю й навідувала, але намагалася прошмигнути попри хату Антона, щоб мене ніхто не побачив.
Знала, що й він одружився та має двох синів.
Хоч роки й минули, але я все ще відчувала до нього щось таке тепле, що розливалося від кінчиків пальців рук, до кінчиків пальців ніг.
На довше приїхала, коли батьків не стало, мало того, що пожежу влаштували. То ще мало на інші будинки вогонь не перекинувся.
Тепер на мене вже всі косо дивилися, мовляв, от чия вона донька.
А бабуся тільки казала аби я не брала собі дурне до голови.
Далі сталося з Русланом непоправне – він на машині не впорався з керуванням і потребував лікування. Ми продали дачу, витратили всі збереження.
На кону вже було питання про квартиру і ми й її продали, але чоловіка це не врятувало. Отак я вернулася з донькою в рідне село.
Всі казали, що то у нас на роду таке щось і треба вимолювати, але бабуся моя лиш з того сміялася.
– Дитино, біда, як вчепиться, то важко з неї вилізти, але все можливо з Божою поміччю.
Вона кожного дня заставляла мене щось робити – їсти, пити, ходити, вмиватися… Не давала мені часу на моє горе.
– Ось бачиш, не в одної в тебе біда, – казала вона мені, наливаючи пахучого чаю, – Он жінка в Антона заслабла і все також продають… біда не дивиться ні на батьків, ні на статки…
І отак біда нас з Антоном звела назад. Мати його вже нічого не казала, бо ж двох дітей треба глядіти, а молода жінка на таке не піде…
І, знаєте, між нами хоч все зовсім по-іншому, бо й ми інші, але все ж таки є ще та дитяча любов, ті спогади…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
