Толик для нас був дуже бажаною, але пізньою дитиною. На той момент ми вже мали гарну роботу, хорошу зарплату, квартиру, машину, будинок в селі.
Я дуже хотіла дитину, бо ж чоловік все одно хоче мати продовження свого роду, зі мною це буде чи без мене. Де я тільки не ходила, що не пробувала, але всі розводили руками: ви обоє здорові, а чого дітей нема – загадка.
В тридцять сім років я зрозуміла, що при надії і одразу ж покинула роботу аби не мати жодних негативних впливів.
Толик з’явився на світ вчасно і став сенсом нашого з Миколою життя.
Зараз я багато над тим думаю – коли ми звернули не туди? Мені здавалося, що дитина росте в любові і має сама навчитися любити.
Ми з чоловіком направду жили добре, жодних скандалів чи навіть серйозних сварок у нас не було. Але син ріс одразу дуже вимогливим, ревнивим та чомусь не просто вимагав уваги, а, коли її не було, то міг не лише плакати.
Знаєте, це мило в дворічній дитині, але, коли твоя шестирічна дитина кидається на тебе, бо ти не купила в магазині те, що вона хотіла. Я не розуміла, що ж не так?
Так, ми його любили і багато чого купували та дозволяли, але в міру, бо ми хоч і заможно жили, але все ж не олігархи.
В вісімнадцять років Толик захотів машину і ми погодилися, що так і буде, якщо він здасть на права і поступить в університет, адже він мав добрі знання і ми мріяли, що матиме й добру професію.
Хоч ми й купили йому машину не нову, але син наче був радий. Йшов час, а він і вчився так собі, ледве сесії закривав з нашою допомогою, з компаніями всякими водився та дівчатами.
Наче й молоде безтурботне життя, але ж на це все він вимагав гроші у нас.
– Я молодий. А ви вже старі! Дайте мені гроші!
– То піди і зароби, – казала я синові, – Ми старі і нам треба якось старість собі забезпечити, а ти повен сил, то й заробляй.
– Що?! Ви мене не любите?, – і тут знову починалося все те, що в дитинстві, легше було дати останнє.
І ми давали. Потім обоє сиділи і плакали, що стали заручниками власної любові, власного неймовірного бажання мати дитину.
Чого ж так? Чому син не має ні краплі теплоти до нас? І що нас чекає в старості?
Далі стався той випадок, за який нам соромно, але ми певні, що вчинили б так само, як і тоді.
Син потрапив в автопригоду, винуватцем був він і та подія забрала життя людини.
Тоді чи не вперше я побачила, що син має якісь інші почуття, ніж пихата самозакоханість та зневага до усього на світі.
– Мамо, тату, – просив нас він, – Все можна залагодити! Та родина не багата і вони хочуть грошей. Якщо ви продасте свою квартиру, то грошей вистачить на все! Інакше мені прийдеться сидіти! Ви ж розумієте, що після такого мене ніхто на роботу не візьме і моє життя буде зруйноване?!
Це було дуже важко зробити, усвідомити, що син таке зробив і ми могли його врятувати та викупити.
– Що буде далі, – спитали ми один одного, – Що далі він зробить аби ми його відкупили? Вчитися він не хоче, не шкодує за вчинок, а шкодує, що отримає покарання.
І ми вирішили нічого не робити. Раз натворив – хай сидить, може, там його розуміння життя якось зміниться, бо інакше я не знаю, як він буде жити далі і ми поруч з ним.
Син з нами не говорить, хоч передачі і забирає.
Кожного дня нас гризуть сумніви: чи правильно ми зробили? Чи не погіршили ми ще більше прірву між нами й дитиною. А найбільше питання – чому так сталося з нами? Чим ми так прогнівили Бога, що життя наше пішло таким чином?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
