Я була вельми здивована і дзвінком свахи. За вісім років, що наші діти одружені, вона мені лиш пише, але щоби от так узяти і зателефонувати – вперше. Я хутчіш узяла трубку, адже за ті дві секунди казна чого собі вже надумала: а може із дітьми, що, а може з онуками. З ними все добре було, от тільки мені стало зле після нашої розмови.
Вже шостий рік я у Англії працюю. Нікуди їхати не збиралась, в Україні працювала вчителем, мала і хліб і до хліба, але життя із ніг на голову перевернула поява онука мого.
Малий дуже важко на світ з’являвся, дякувати Богу, що живі обоє лишились, але наслідки того дуже дуже не хороші. Донька мусила ще у стаціонарі пів року у себе приходити, малий у іншому був зі мною, його також рятували.
Грошей пішло дуже багато, а в майбутньому потрібно було ще більше. Зять почувши, що то на все життя, одразу вмив руки:
— Е-е-е-, ні, ні, ні. Я на таке не погоджувався. Такого життя і ворогу не побажаєш, я на таке не піду. Допомагатиму, але ні, жити із вами не буду, – заявив він мені і розчинився.
Тоді я й рушила за кордон. Ну а хто іще? Чи був у мене вибір? Так після того,як ти двадцять п’ять років учителем пропрацював, раптом стати доглядальницею худоби не легко, але важче значно було моїй донці.
От так вісім років тут і працюю. Гроші передаю донці для онука. Малий уже трішки може тримати голівку. Це значний прогрес, для нього неабиякий.
Крім доньки у мене ще й син є. Він старший від Жанни на три роки і коли я за кордон їхала, то вже він і сім’ю мав і сина. Євгену, сину своєму, я свого часу далахорошу освіту, весілля гарне ми йому справили, та й так, могла допомогти із онуком, або виділити кілька тисяч із зарплати на обновку яку.
Звісно, я й зараз про нього не забуваю. Стараюсь, вітати на свята усі, на дні народження. Передаю для діток речі, адже тут вони якісніші і ціни порівняно із нашими, інколи смішні. Але, все ж, більшу частину грошей я передаю донці. Їй вони життєво необхідні.
А тут сваха телефонує, вперше, за вісім років шлюбу дітей наших. Почала з загальних фраз, про погоду, про життя, про сусідів і останні новини, але я відчувала, що причина дзвінка не в цьому:
— Нелю, а що ти собі думаєш? Дітям допомагати збираєшся, чи ти їх на наші плечі скинула?
Я отетеріла. Здивування моє було щирим, адже я нікого не скидала ні на чиї плечі, я взагалі, якщо чесно, не розуміла про що, власне, мова. А сваха своєї гнула:
— Вони квартиру п’ятий рік виплачують. скільки перепитій за ці роки відбулось, а зараз і говорити нічого, однак ти на це не зважаєш. Ми тягнемось, як тільки можемо: я і чоловік на двох роботах, син твій сім’ю не бачить, скоро зляже від праці важкої. от лиш ти робиш вигляд, ніби все в порядку. Яка там у тебе зарплатня? Важко дітям допомагати, чи ти від сина відхрестилась, у тебе лиш одна донька перед ясні очі?
Мені було неприємно такі слова чути. Продовжувати розмови я не стала, вимкнула зв’язок і сина набрала запитати, що то таке було:
— Ой, мамо, не зважай на неї. Гризота бере їх, що сестра отримує гроші з-за кордону, а ми лиш речі і продукти. Все нормально і з квартирою і з кредитом. Ми ж на 25 років брали, лиш п’ятий іде, а тещі треба все одним махом виплатити. Так, я на двох роботах, але тільки тому, аби дома рідше бувати, бо та пані на мене чатує і починає моралізувати. Не зважай.
От тільки я не можу не зважати.
Ходжу і в голові все кручу і прокручую.
От скажіть мені, хіба мої дії важко зрозуміти?
У цій ситуації ви б як учинили? Залишили доньку без допомоги бо сину треба квартира?
Неоніла Е.
25,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
