Як завжди, раз в місяць, Сергій брав наших дітей-підлітків до себе або приїжджав до нас, щоб побути з ними. Я не противилася таким відвідинам і завжди старалася щось смачне приготувати, як він приїде, розігріти його апетит, так би мовити.
Що – що, а готую я смачно і завжди в мене повен холодильник, тим більше, що діти тепер мов та сарана – все їдять, навіть те, чого не любили в дитинстві.
Тож і сьогодні, приготувала і суп з грибами, і плов з салатом «Дністер», напекла налисників до чаю, і нарешті всілася чекати своїх хлопців, уявляла, як Сергій несе мені квіти і проситься назад.
Не віриться, що вже два роки він живе з Вітою, «багатороботи» я її називаю, бо тоді часто затримувався і казав, що у нього багато роботи, старається для нас, щоб у нас все було.
– Що твоєї зарплати?, – завжди мені казав, – пішла раз в магазин і нема, а діти ж ростуть, от я для вас і стараюся, а ти вічно з претензіями!
Я й замовкала та перепрошувала, бо чого це я справді причепилася, ми ж знаємо один одного п’ятнадцять років, дітям он по тринадцять, що може піти не так?
– Ти на себе дивилася з боку?, – з такими словами він пішов геть, геть до Віти.
А я залишилася дивитися на себе, в вечірньому вікні відбивалася втомлена жінка, з давно фарбованим волоссям в домашньому халатику.
Я тоді почала себе тішити надією, що він вернеться через місяць, потім через два, через три, через рік.
Але ні, він схуд, очі бігали, але додому не просився.
Я собі нікого не шукала, навіть думки не допускала, що біля мене може бути чужий чоловік.
Я звикла до чоловіка, тим більше за такий час все вже приросло до тебе. Так я себе переконувала.
Минуло два роки, я б не сказала, що щось змінилося в моєму житті – я так само багато часу проводила на кухні, як не закручувала, то пробувала новий рецепт. Працювала й далі за копійки.
Може, частіше почала фарбувати волосся, але ж це такі дрібниці.
І ось сьогодні настав той день, коли я дочекалася розкаяння Сергія.
– Оксано, я подумав, що пора мені вертатися до вас. Звичайно, Віта в усьому від тебе краща. Але я стомився працювати на її прекрасний зовнішній вигляд на двох роботах. Я вже краще буду з тобою жити та спокійно плов їсти, ніж з її вічними докорами, що все не так і все мало. Сама подумай, кому ти тепер треба? Діти-підлітки, та ще й хлопці, то взагалі кошмар для будь-якого чоловіка. Рахуй, що так самотою й проживеш. А я вернуся і все буде як завжди.
– А де гарантія що ти не знайдеш нову «багатороботи»?
– Ну, від цього ніхто не застрахований, але я впевнений, що з родини більше не піду… То, що скажеш?
Я мовчала. Я ж про це мріяла чи не про це? Я мріяла, що він пригадає, як я ночами виходжувала його з хвороб, як старалася вгодити з їжею, як тягала важкі сумки, щоб його не турбувати, як прибирала і вилизувала хату, щоб йому було комфортно. А тепер він робить мені послугу, бо я останок життя не буду варити-прати-прибирати.
– Знаєш, Сергію, не треба мені таку послугу робити. Через кілька років діти підуть вчитися і я зможу пожити в своє задоволення хоч кілька років. Особливо без твоїх відвідин.
Фото Ярослава Романюка.
