Я дар мови втратила від такої відповіді невістки. Перепрошую, але що їй ще не вистачає? Чи вона не має де жити, чи вона не має в чому свою персону возити, чи вона не має за що відпочити, то чому такі слова на мою дитину?

Я вже роки в Італії, як поїхала з кумою, то й вертатися не хочу вже. А що я в Україні не бачила? Єдине море, де я засмагала, то було море з рядочків буряка, яке треба було обробити і йому не було ні кінця, ні краю. Чи ту господарку, яку свекри тримала і треба було з однієї роботи йти на другу і те все мовчки виконувати, а як захочеш довше поспати, то ти вже негідна невістка.

Чи від чоловіка я знала підтримку та ласку? Аж ніяк, тільки себе пильнував та навколо нього треба було крутитися. Не знаю, якби я жила, якби не мій син, якого я дуже люблю.

– Поїхала, не знати на які діти заробляє, – казала свекруха, – Одна дитина, а вона вже роки в світах. Там видно когось має, а мого сина просто дурить.

Я мала себе і свободу. От що я там мала – гарно одяглася, добре виспалася і гарно наїлася, по гарному місту прогулялася. А що я в них знала? Хустку на голову, цюні на ноги і бігом о шостій до свиней. А далі не уївши на роботу, бо вже не встигаю на автобус. А грошей з тої роботи – хіба на дорогу і отак на марне життя мені пішло.

Але вже для сина я не жаліла нічого – освіту йому дала, щоб сидів в теплому офісі та нічого важкого за ручку в руках не тримав. На роботу я його влаштувала, квартиру йому купила і машину також я йому купила. Й досі висилаю йому гроші на прожиття, бо знаю, яка то зарплата мала.

Коли син оженився, то я так само дала великі гроші на весілля, купила молодій сукню дорожезну, в конверт поклала десять тисяч євро.

Для дітей мені нічого не шкода!

І от вони собі живуть вже який рік, але про онуків якось ні слова. Думаю, поки невістка вчиться, то хай, але вже як закінчить, то тоді вже хай думають.

Вже вона на роботу влаштувалася і все дітей нема. я вже собі думаю, що вона хоче на роботі закріпитися аби потім бути певною, що місце буде за нею.

Нема нічого. Я вже тоді не витримала та почала сина питати, чому онуків нема.

– Сину, як треба гроші на процедури, то я даю, я ще маю силу заробити. Тільки не тягніть з цим, адже Люді вже двадцять дев’ять років, куди далі вже відтягувати?

– Добре, мамо, – каже син, але результату знову ніякого.

Я вже тоді не витримала і зателефонувала Людмилі і одразу спитала, коли будуть онуки.

– Які онуки, – так вже вона здивувалася, що край, – Як я можу про дітей думати, коли ваш син заробляти на них не вміє і не може чи не може і не вміє, але суть одна – на які гроші я дітей роститиму?

– Що? Тобі мало грошей? Як сир в маслі катаєшся, на яких лише курортах не була, які лише сукні не маєш та прикраси, телефони кожного року різні, а ти не маєш за що дітей годувати?

– Хіба то його гроші? То ж ви все нам передаєте, а у нього з зарплати кіт наплакав, навіть на комуналку не вистачає, а моя йде на продукти. Ви ще там кілька років попрацюєте і додому, а жити будете де? Пенсії ви не матимете, тому швидко проїсте всі заощадження, залишиться жити на нашу зарплату. А діти на що тоді будуть жити? Яку я їм дам освіту? Я не ризикую з такими розкладами мати дітей з вашим сином.

Я не знаю, що їй відповісти! Як мені бути в цій ситуації і чи радити синові шукати нову дружину?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page