Я до доньки з душею – пояснюю, що от так робити саме зараз не потрібно і, що то не є рішення. Зрештою, а куди я піду, якщо вона все вирішить зробити, як надумала? Та Поліна мене слухати не стала: “Я не дитина, мамо. Мушу думати про свою сім’ю. Це моя власність, то які питання?”.
Ну не чекала я, що у шістдесят із хвостиком буду на новому місці обживатись.Та ще й де? В селі. В селі втекти з якого було моєю найзаповітнішою мрією усе свідоме життя.
Ми ж на квартиру із чоловіком самі собі заробляли. Важко працювали, тримали худобу пізніше їздили на заробітки скільки років поспіль. Микола на будівництві, а я при ньому. Тільки той хто на будові працював, той зрозуміє, яка то є копійка нелегка.
Донька у нашому рідному селі із мамою моєю жила. Ми приїдемо, погостюємо місяць другий і знову у путь. Всі ми розуміли заради чого трудимось і чому мусимо от цю розлуку перетерпіти.
От так ми за 15 років і заробили собі на квартиру у столиці. Брали двокімнатну у новобудові. Вони просторі і не надто великі, бо ж наша Полінка виросте і піде жити своїм життям, а нам чи багато удвох потрібно?
Та от не судилось нам довго прожити із чоловіком у тій омріяній квартирі. Чоловік мій занедужав і швидко у засвіти пішов. Ото лиш і пожили ми, що рік, як мріяли роками своїх заробітків.
Майже одразу, як чоловіка відспівали донька сказала, що буде квартиру продавати. Я її ледь зрозуміла, бо де такого чекаєш? А вона мені повторила – більша частина квартири їй належить. Виплатити мені свою частку вона не зможе, тому цю продасть, а собі на виплату візьме, так вони із чоловіком вирішили.
Як же я її просила того не робити, як картала себе за те, що ми от так не розумно із чоловіком частки у нашому житлі свого часу приватизовували. Та вже, як було, надіялась лиш. що зможу її вмовити.
А ні! Продали ми квартиру і я за отримані кошти ото і змогла, що хату у селі придбати. Не далеко від столиці спеціально обирала, маршрутки тут ходять, але село і є село.
Донька ж таки узяла квартиру велику на виплату із чоловіком. Навіть за кордон зять поїхав, аби швидше вже розрахуватись. Та от, поїхати поїхав, а ні його, ні заробленого моя Полінка і не побачила – іншу він там знайшов.
І от, приходить до мене Поля із дітьми і давай на долю жалітись-плакатись. Вона ж у декреті, жити немає за що. Знайшла вона вихід геніальний – квартиру здавати, а от жити із трьома малими вона буде у мене:
— Мені немає більше до кого звернутись по допомогу. Лиш ти у мене є, мамо. Не відмовиш?
Можливо, я не надто хороша людина, але я Поліні відмовила. Мені і досі у душі тоскно, як згадаю скільки ми сил і труда вклали із чоловіком у ту нашу квартирку. Я ж просила Полю, дуже просила не робити того, що вона надумала, але ж вона мене не чула.
То скажіть, чого я маю нині чути її? Доросла? Думати повинна про сім’ю? То хай думає, а до мене нічого повертати.
Ну хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.