Те, що не стало мого чоловіка не було таким вражаючим, як те, що сталося опісля.
Ми жили з Миколою добре, мені здавалося, що наші стосунки просто ідеальні, попри те, що разом прожили тридцять років. Мало хто з наших знайомих чи за руки тримається чи усміхається один одному, а ми, мов молодята – і попід руку ходили, і жарти один одного розуміли.
Єдиним було те, що у нас не було дітей.
Я була дуже рада, що Микола не покинув мене через це і я виражала це все вчинками. Він у мене був і холений, і леліяний, навіть, в ущерб мені.
Завжди для нього найкращі шматочки їжі в будь-який момент дня чи ночі, жодного слова наперекір, тим більше, що він завжди мав рацію.
Тільки якісний одяг і особлива увага його здоров’ю, адже мій чоловік працював далекобійником, тому мав весь букет професійних болячок. Щороку ми їздили відпочивати в санаторії чи на море і мінімум навантажень.
Ми жили в невеличкому містечку, хоч і багато знайомих, але ж не всі контакти я маю. Тому вирішила поклеїти оголошення про чин похорону і висвітила інформацію на сторінці у Миколи і у себе.
Причина банальна – тяжка недуга.
Я дуже тяжко перенесла сам факт спочину і мало що пам’ятаю з самої процесії і служби. Оговталася вже вдома сама, коли моя сестра почала прибирати та просила мене щось поїсти. Аж тут дзвінок в двері і на порозі стоїть жінка моїх років теж в жалобі.
– Ви спізнилися, – каже моя сестра, яка й відкрила двері, – Похорон вже відбувся.
– Я знаю. Я там була, – каже жінка, – Нам треба поговорити.
Зайшла вона до кімнати, де я сиділа і починає говорити. Виявляється, вона з ним жила і щиро вірила, що вони родина.
– Ми разом жили двадцять років і у нас двоє дітей, в яких Микола душі не чув, завжди був на їхніх святах та змаганнях. Я й не знала, що він такий хворий, завжди казав, що піклується про своє здоров’я.
Я заціпеніла. Яка жінка? Які діти?
А вона говорила і говорила, казала, що нічого про мене не знала, що думала, ніби Микола так довго в рейсі, а потім їздить в рейс за кордон (певно тоді, коли ми їхали в санаторій).
І тут мою тугу, мов рукою зняло! Оце так сюрприз!
Я все життя так йому догоджала та ні в що себе не ставила, готова була заради нього в вогонь і в воду, вдячна була, а він!
А він отак собі користувався мною? Я ж жила лише ним!
Але жінка мала ще що сказати:
– Справа в тому, що наша старша донька скоро виходить заміж і Микола обіцяв зробити весілля. Я як побачила оголошення на його сторінці, то одразу почала шукати гроші, які Микола казав, що поставив в коробку. Але грошей нема. Я думаю, що він залишив гроші у вас.
Я якось не зрозуміла про що взагалі мова, а та далі наполягає:
– Бачу, що ви не маєте дітей, тому не зрозумієте. Нашій доньці потрібні гроші її тата!
– Яка донька? Які гроші?, – я вже потроху почала приходити до себе, – якби навіть у нього були мільйони, то яке ви маєте до них відношення? Я його законна жінка, а ви хто така?
– Я можу відсудити все через суд, – вперлася відвідувачка.
– Вперед, – я встала і закрила за нею двері.
Ми з сестрою довго дивилися одна на одну, бо просто не могли повірити в реальність того, що відбувається.
Далі вирішили не просто прибирати, а знайти його сховок. Там справді було десять тисяч доларів. Не дуже багато, але на скромне весілля вистачить.
Сестра каже, що це моя моральна компенсація. Але я от не знаю чи справді так правильно чинити? Він, як-не-як, їхній батько. Що робити – от не знаю.
Фото Ярослава Романюка.